Двієчник

машина часу
04:03, 28 Березень 2018

Пропонуємо увазі читачів розповідь нашого постійного автора, журналіста – Леоніда Кучеренка.

«Вчитися, вчитися і ще раз вчитися». (Володимир Ілліч Ленін)
Говорила завжди мама Віталіка – треба добре вчитися в школі, а він замість цього частенько систематично й безсовісно прогулював уроки, грав у преферанс, бігав у кіно й тільки зрідка ретельно готував домашні завдання, взагалі то, був типовим розгільдяєм, хоча й везунчиком. Але ж недарма правильно кажуть, що «не все коту масниця». Він думав, що шкільні предмети навряд чи знадобляться в майбутньому житті. Його знайомі відмінники найчастіше животіли та бідували, на відміну від трієчників, які часто вельми непогано влаштувалися в житті. Але Віталік був злегка ідеалістом і оптимістом. Хто ж міг знати про те, що він страшенно неправий і, життя його  за це суворо покарає, причому, в найнесподіванішій і навіть фантастичній ситуації? І хоч фантастику з дитинства читав, а що з того?
Найгірше йому, як не дивно, в школі давалася історія. Він постійно плутав полководців і імператорів, не кажучи вже про дати, через що часто потрапляв у незручні ситуації, викликаючи сміх вчителів і однокласників. Але навіть в самому кошмарному сні йому не приходило в голову, в яку неймовірну, і навіть ганебну ситуацію, він коли-небудь через це своє невігластво потрапить. 
Але, почну з початку.
Одного разу він, як це часто бувало, безцільно прогулювався сусіднім парком, як раптом почув, що його хтось кличе на ім'я, вірніше, за шкільним прізвиськом, яке вже практично ніхто не пам'ятав. Це виявився його шкільний приятель Толік на прізвисько «Кеза». Віталік його не бачив ще зі школи, але від приятелів чув, що він теж не особливо процвітав у якомусь тихо вмираючому науковому інституті, яких ще чимало залишилося в нашій, майже вже європейській (з точки зору політиканів і продажних «борзописців») країні. Кеза вкрай зрадів зустрічі й запросив шкільного друга в якийсь шалман вище середнього штибу. Віталіку навіть і такі попадалися вкрай рідко через його перманентне хронічне безгрошів'я. 
Зустріч проходила тепло й радісно. Нарешті, Кеза перейшов до справи. Йому явно щось було потрібно від Віталіка. Буквально  після триста грамів він взяв Віталіка за руку й запитав, як той ставиться до ідеї подорожей у часі. Почувши сміх, він різко посерйознішав і уточнив, чи хоче Віталік заробити. Питання, звичайно, було цікавим, хоча й трохи риторичним. Хто ж не хоче? Але справа, виявляється, ризикована, невідомо, чим все закінчиться. 
Їхній, ніби як «занюханий» і давно забутий Богом інститут, виявляється, начебто створює щось на кшталт машини часу, причому справжню, чи не фантастичну. Експерименти із закидання в минуле перших маленьких неживих предметів і мишей пройшли успішно. Пора зайнятися вже запусканням людей, потрібні випробувачі. Віталік завжди був у глибині душі авантюристом, тим більше, що теорія вивчена й відпрацьована, начебто, вже досконально. Як завжди, теоретичні дослідження набагато випереджали практичне здійснення: тобто, «гладко було на папері». Досвід з людиною вже був, хоча закидання було лише на добу. Мандрівник повернувся живим і, начебто, без особливих наслідків для психіки й навколишньої дійсності, причому без явних парадоксів, яких бояться всі теоретики й розробники машин часу. У разі успіху випробувача чекали чималі гроші та світова слава. 
Але головне було не це, а те, що могла здійснитися його давня мрія дитинства. У Віталіка, виявляється, така існувала вже давно. І ось, вона цілком могла збутися. Добре, коли у людини є мрія. Погано, коли вона практично нереальна. Вабила його муза далеких мандрівок. Двічі Віталіку вдалося побувати за кордоном, причому одного разу майже в дитинстві, тобто ще в комсомолі, ще в радянські часи. Але здійснити мрію він міг або в казці, або уві сні. Або зараз, після розповіді друга молодості. 
Так от, він мріяв жити саме в Радянському Союзі. Але це було вже неможливо - Союзу давно не було. Він не чітко пам'ятав ту країну, залишилися тільки розпливчасті напівдитячі спогади та розповіді бувалих людей, які, як зазвичай буває, знали й розуміли все, або вони були в цьому впевнені. Він здогадувався, що люди похилого віку часто ідеалізують минуле та просто згадують час, коли вони були молодими й здоровими. Але іноді він замислювався - а раптом вони в чомусь мають рацію? 
Адже тоді, на їхню думку, було багато гарного: безкоштовну освіту, медицина, майже безкоштовний транспорт і комунальні послуги, начебто, натуральні продукти й одяг з натуральних тканин. Та й з роботою не було проблем – всюди всі були потрібні. А до того ж нікого не звільняли, що ти б не накоїв! Про решту переваг він міркував мало, бо не дуже вірив людям похилого віку, а сам в деталях розбирався погано. Але мрія залишалася, а тут раптом з'явилася, хоча б теоретична, можливість її виконати. А там, – чим чорт не жартує! – можна буде й залишитися в тому «золотому віці» назавжди. Головне – щоб воля була до перемоги. А воля до всього доброго у нього завжди була – на трьох дурних вистачить, як казала стара, але мудра бабуся-партизанка!
І ось «мрія ідіота», начебто, збувається! Зрозуміло, Віталік довго не пручався, хіба що про людське око або щоб ціну собі набити заради більшої важливості, так що Кезі навіть довелося не тільки «накрити поляну» сміливому природодослідникові, а й умовляти майбутнього соратника, який міг навіть злегка «покочевряжитися»! Після оптимальної паузи можна було вже й приступати до справжніх «ходових випробувань». Але тут не все так вже й просто виявилося – є підводні камені! Як без них, без рідних?!
Повноцінні подорожі поки що не виходять – щоб туди і назад, з подальшим поверненням на місце старту. Тільки в одну сторону можна – в минуле, в майбутнє поки що ні, не відбулося воно ще. Зворотну дорогу вчені ці тільки розробляють, але сподіваються вирішити й цю проблему. Так що направити «мандрівника» можна буде поки лише в минуле, як він давно і припускав. А йому це якраз і треба. Майбутнє і так все одно настане зі швидкістю 24 години на добу, незалежно від дій Центру. 
Нарешті, довгоочікуваний призначений день настав! Сів Віталік в якусь капсулу на кшталт перших космічних кораблів. Він таку, або майже таку ж капсулу, бачив в Музеї космонавтики в Петропавлівській фортеці ще в Ленінграді. Було тісно, але дуже романтично й поетично. Там і почалася подорож. Інструкція в руках, хоча душа була практично в п'ятах. Але назад дороги вже не було. 
Все навколо загуло і завібрувало, у віконці закрутилися-завертілися цифри, що показують поточну для мандрівника дату і час. І як ви розумієте, почалося все з поламання, хоч, начебто, і дрібного, але воно принесло певні незручності. Перш за все, з полички на стінці кабіни впала якась вазочка і прямо вдарила по кнопках управління, які миттєво спалахнули синім полум'ям, і злегка запахли смаленим. За принципом великого відомого німецького фізика на прізвище Бутерброд, одночасно тріснули два віконечка на табло. Тепер не можна було точно визначити дві цифри з дати. І в якийсь рік «хронолет» потрапив, стало тепер загадкою – в середині чи «69», чи «10», чи то інші цифри, що заплутувало ситуацію. Суцільний «кроксворд», або «рекбус», як жартував незабутній Аркадій Райкін. Приземлення пройшло дуже приблизно, «на око». Кілька хвилин мандрівник дивився, «як в афішу коза», і болісно гадав. 
Цифри тепер стали зовсім спотворені й незрозумілі. В який рік він потрапив? Адже це архіважливо, як говорив вождь. Доведеться гадати або орієнтуватися за зовнішніми реаліями, типу архітектури та одягу. Нарешті, «хронолет» перестав вібрувати й, начебто, заспокоївся. Обережно відчиняються двері, і горе-мандрівник виходить на вулицю. Будинки як вдома, вивіски як вивіски, одяг як одяг - як визначити, який рік зараз за межами апарату? Начебто ані яскравих маскарадних костюмів, ані військової форми часів будь-яких світових воєн. 
Ніяких плакатів, портретів або бігбордів на вулицях - явно це малолюдні околиці невеликого міста на кшталт якогось задрипаного Козлодрочінска. А в подібних місцях час давно зупинився, як в павільйоні кіностудії, де одночасно співіснують предмети різних епох. Ну, ніяких чітких і однозначних прикмет часу! Наявність джинсів на перехожих звужує сектор пошуків, але це ще не прямий ідентифікатор - вони з'явилися на наших вулицях в шістдесяті, їх носять і донині, й довго ще будуть носити. Довжина спідниць - теж не показник епохи, скоріше, якості жіночих ніг і наявності або відсутності комплексів. І транзистори в руках не попадаються, як і переносні магнітофони. Віталік задумався, як Ворона у Крилова з сиром в дзьобі, і став згадувати, хто з його друзів, як і коли одягався. У модних тенденціях він сам ніколи не розбирався - носив все, що потрапило в руки з матеріальних причин – не до особливої модності та вишукувань! 
Двадцять перше століття явно відпадало: не видно сучасних гаджетів і новомодних наворотів, що кілька звужувало сектор вгадування. Не дай Бог – це початок сімдесятих, якщо не раніше! Стати пенсіонером до кінця століття – перспектива не з найкращих! Хоча майбутнє він буде знати майже точно – можна, наприклад, вигравати всякі парі на вгадування результатів спортивних змагань і бути в курсі головних тенденцій в політиці, економіці та законодавстві. Хоча, на жаль, спортом він ніколи особливо не цікавився. Начебто Бразилія перемагала на чемпіонатах світу з футболу, але в які роки? Коли Пеле грав? А Ейсебіо? Він був чемпіоном світу чи ні? Для Віталіка що Ейсебіо, що Марадона – один чорт! Тут багато не навариш! Даремно не був «фанатом»! Не тим цікавився – більше фантастику читав. 
Грошима його організатори подорожі забезпечили, начебто, непогано - знайшли експонати в місцевому краєзнавчому музеї та по колекціонерах назбирали. Віталік зайшов в якусь шашличну й перекусив, вельми здивувавшись цінам. Особливо, якщо порівнювати з сьогоднішніми. Так жити в принципі можна, тим більше, що грошей при собі ще трохи є! А далі що робити? Треба було схованку заготовити. Прилаштуватися де-небудь працювати, або хоча б, підробляти? А трудова книжка, паспорт з пропискою, військовий квиток, та й легальне житло – потрібні. І, все-таки, треба уточнити дату. 
І тут уже назустріч, як би сам собою, «ступив» газетний кіоск типу «Союздруку» з дитинства. Підійти і подивитися було спочатку страшнувато. Він мовчки підійшов до кіоску, кинув пару монет продавцеві й, не дивлячись на здачу, відкрив газету. На нього уважно і пильно подивилися Леонід Ілліч і аплодуючий йому народ. Що називається, приїхали, товариші-громадяни. 1976 рік, в тому житті він якраз закінчив інститут. І перед ним простягалися ще сорок років трудової діяльності, а за ними й безрадісна пенсія. Кар'єра знатного інженера-конструктора йому якось і раніше особливо не «світила» через наявність відсутності особливих талантів. Та й кваліфікацію він давно втратив і все призабув. Деякий час Віталік проживе за часів відносного добробуту й безпроблемного працевлаштування. А там доведеться чекати дива!
Автор: Леонід Кучеренко
Переклад: Олена Нуньєс