ГЕНДЕР ТРЬОХ ПОКОЛІНЬ

равенство
10:03, 25 Березень 2019

«Ще у школі я дізналася про те, що слово «gender» - в перекладі з англійської – означає «стать».

Про гендерні дослідження, які, як потім з;ясувалося, почалися ще в 1950-х, покоління, що зростало за «залізною завісою», не мало практично жодного поняття.

Хлопчики - дівчатка, ляльки - машинки, «чоловічі» і «жіночі» професії, відповідно, і стереотипи поведінки (чоловік - «глава сім'ї», «годувальник», жінка - «берегиня домашнього вогнища») - ми зростали в такому суспільстві. Щоправда, були винятки: радянська епоха закликала жінок «на трактор», «на цілину», «на новобудови комунізму», «на близкий и любимый, на Дальний Восток», іншими словами, туди, де не вистачало «робочих рук»…

Набагато пізніше, вже після того, як я побувала на кількох семінарах з гендерних питань, мені відкрилося, що наша сім'я в цьому плані досить нетипова. І захотілося розібратися: чому? Де - вроджені якості, а де - вплив середовища...».

Раїсі Краєвій ніхто не дасть її 56-ти. Однокласник, зустрівши її через чверть століття після закінчення школи, не зміг стриматися від подиву: «Ти що, в холодильнику живеш?!» Раїса в таких випадках віджартовується: «Дітей багато, не те що старіти, дорослішати не дають!»

Дітей, а точніше, вихованців, у неї і справді багато - кілька сотень тих, хто пройшов через різного роду клуби «за інтересами», туристичні походи, змагання зі спортивного орієнтування, квести та інші акції, які організовує і бпроводить методист і керівник гуртка «Соціально-рольове моделювання» Одеського центру дитячої та юнацької творчості «САМОЦВІТ» (так довго- офіційно іменується її посада) Раїса Василівна Краєва. Втім, на ім’я та по- батькові до неї звертаються рідко; жартівливе прізвисько Рись, отримане років тридцять тому в одному з туристичних походів, міцно приліпилося до неї, стало свого роду «брендом». У походах, літніх таборах так звуть її навіть наймолодші вихованці... Плюс своїх дітей - троє, молодшій - 18, так що не розслабишся.

Сім'я Краєвих - унікальна: всі троє дітей плюс мама брали участь в колись популярному інтелект-шоу «Найрозумніший» - єдиний приклад за всю історію цієї гри. Але героїнь у нашої розповіді буде троє: три покоління, три епохи, три історії формування.

ЛЮДМИЛА: «СОРОКОВІ-РОКОВІ»

«Мама була для нас завжди прикладом строгості і відповідальності. Учасниця війни, шкільний учитель, у свій час навіть була завучем… Показово, що, коли вона вийшла заміж, то залишила своє прізвище - Віолін: в радянські часи таке траплялося рідко.

З мамою я спілкувалася мало. Вона майже весь час на роботі, а якщо і вдома, то перевірка зошитів, підготовка до уроків, приготування їжі, прання- прибирання... Це зараз - і газова плита, і радіатори, і пральна машина, а я ще пам'ятаю грубку, дрова-гас, а приготування їхі на примусах - це вам не мультиварка! Тому такі слова, як «манікюр-перукарня», в нашій родині звучали дуже рідко. Хіба що перед Першим вересня, Восьмим Березня і особливо важливими «відкритими» уроками мама рано вранці забігала в перукарню; як вона казала - «причепуритися».

Бабусі і дідусі, так уже склалося, у нас майже відсутні: хто помер, хто жив занадто далеко, тому мама була справжнім «главою сім'ї»...»

Раїса дістає альбом маминих фото. Звертає на себе увагу, що майже немає портретів, в основному - знімки з різних заходів - шкільних і ветеранських. Але навіть по ним можна судити - непростий характер, сильний...

«Мама народилася в 1921-му. Єдина донька в інтелігентній родині. Батько - головний бухгалтер в тресті, звідси - забезпечений достаток, квартира в центрі міста, вихователька-фребелічка, заняття французькою мовою і музикою. У будинку часто збиралися друзі. Мама багато читала, відвідувала літературну і театральну студії, спершу мріяла стати актрисою, потім - мистецтвознавцем або істориком театру. Ось тільки здоров'я підкачало. Настільки, що їй дозволили не здавати випускні та вступні іспити (а таких до війни було загалом - 25; в щоденниках батька я знайшла повний перелік, випускники-абітурієнти мусили здавати іспити через день), і до Одеського університету її прийняли, як заказ кажуть, на екстернатуру.

І тут - війна.

Улітку 1941-го мамина родина разом з великою групою одеситів встигла піти з міста, поки ще не замкнулося кільце оточення. Більше місяця їхали на підводах, а найчастіше йшли степом під палючим сонцем. Мені здається, що саме тоді, в умовах, які важко собі уявити навіть мені, з майже сорокарічною практикою туристичних походів, і почала формуватися у тендітній, хворобливій дівчини стійкість до випробувань, той самий характер, який стереотипно називають «чоловічим». А довершила це формування - армія.

Мама стала «солдатом в спідниці» 11 квітня 1942 року, а вже на початку липня опинилася під Сталінградом. Яка музика, яка французька мова?! Шинель та чоботи; «куда от них денешься», як писав потім поет-фронтовик Окуджава. Мама була невисокою і далеко не завжди знаходилося їй обмундирування за розміром. Не кажучи вже про білизну чи гігієнічні засоби. Я так розумію, що це був для неї такий собі «гендерний шок» - без права вибору.

Це зараз вже давно не секрет, що радянські солдати - обох статей - не завжди були, м'яко кажучи, «морально стійкі». І про «нежіноче обличчя» війни я дізналася набагато раніше, ніж з’явилася книга Алексієвич. В тих умовах мамі знадобилася твердість характеру. Вже через багато років, показуючи фотографії однополчан чи після чергових ветеранських зустрічей, вона мигцем згадувала обставини, коли доводилося проявляти той самий характер, за який і поважали ії однополчани».

Кава давно охолола, але Раїса цього не помічає. Вона знову і знову гортає альбом, ніби вперше вдивляється в старі фото ( «Давно не брала до руки», «текучка» заїдає, хоча це і не виправдання»). Але мовчання триває недовго...

«Повернення до мирного життя виявився нещадним. Батьківську квартиру під час окупації встигли зайняти, повернути не вдалося. Батьки так і залишилися в Ульяновську (нині Симбірськ), де і померли один за одним в 1948 році. Але гуртожиток університету, де багато студентів також пройшли через війну, загальний побут, навчання, молодість - потроху «відігрівали». Після закінчення філфаку без малого 30 років мама працювала в школах, в тому числі, в райцентрах. А школа, особливо після війни - це та ще «школа життя» (пардон за тавтологію).

Так що мені особливої ​​ніжності в дитинстві не перепало. «Компенсував» м'якший батько. Він працював в університеті і нерідко брав із собою на роботу, де мене балувала вся кафедра історії України. Я сиділа на колінах у вусатих і бородатих дядьків (нікому тоді не спадали думки про «педофілію»), прізвища багатьох з них нині можна побачити на меморіальних дошках...

А коли мама вийшла на пенсію, то одразу записалася на різні курси - крою та шиття, макраме та в'язання. І не стільки заради, так би мовити, продукції, хоча зв'язала вона досить багато - светри, шкарпетки, шапочки, - просто в спілкуванні в жіночому колі, де майже всі були набагато молодші за неї, мама дозволяла собі, як-то кажуть, «почесать языком», обговорити якісь побутові проблеми, щось порадити...

Останні три роки свого життя мама ще встигла активно поспілкуватися з моїм старшим сином. Вона ніби компенсувала те, що не встигла додати мені: недарма ж кажуть, що бабусі до онуків ставляться не так, як до дітей- менше відповідальності, більше свободи. Але я відчувала, що їй була потрібна ця компенсація - побути ніжною...»

РАЇСА: ВСУПЕРЕЧ «ЗАСТОЮ»

На столі з'являється новий альбом. Фотографії 1960-80-х. «Застій»? У країні - так. Але країна складається з людей, особистостей. А людині, переконана Раїса Краєва, ніщо не може перешкодити, якщо він прагне реалізувати себе...

«Я - дитина громадська. Народилася в травні 1962-го, в ті часи жінці давали три місяці після пологів, а потім - або виходь на роботу, або звільняйся і сиди вдома. «Сидіти вдома» у мами не було можливості, тому, як тільки мені
виповнилося шість місяців, мене віддали до ясель. Але в проміжку між її виходом на роботу і моїм влаштування в дитячий заклад (а це - окрема епопея), вдома зі мною залишався брат (він старший на 10 років), якому однокласники з цього приводу дуже заздрили.

Сьогоднішні психологи, звичайно, можуть розказати про «тактильні депривації», про нестачу уваги і спілкування з батьками, мамою, зокрема. Але мій багаторічний педагогічний досвід роботи з різними дітьми, в тому числі, з багатодітних сімей, вихованцями дитячих будинків, і навіть з «вуличними» дітьми – свідчить про те, що найбільший вплив має соціу. Те, що «дозволяє» і навіть пропагує соціум – через ЗМІ, соцмережі, «громадську думку» ровесників - стає «умовно особистим» відчуттям себе, ідентифікацією, в тому числі гендерну. Я якось сказала своїй дочці, першокурсниці з різнокольоровим волоссям: «Тепер я взагалі не «парюсь», тебе не лише не виключать з піонерів або комсомолу, тепер навіть до школи ніхто мене не викличе, можна видихнути». А у мене в її віці не було навіть наміру на подібні «вольности», хоча інші способи самовираження.

Щодо ж моєї гендерної ідентифікації - не скажу, щоб мене це хвилювало, але доводилося чути і на тренуваннях з гімнастики, і на танцях: «Ну что ті строишь из себя мальчика?!», «Не ходи, как пацан!» тощо. А я любила футбол, обожнювала м'ячі ще з дитячого садка. Удома їх було штук п;ять або сім. І на воротах мені доводилося стояти, і «мотатися», і навіть у футбольній команді зіграти (сховавши косички під кепкою, щоб ніхто не здогадався).

А от ляльок у мене було всього дві: Зося, подарунок татової двоюрідної сестри, яка жила в Польщі, і Марися - від бабусі з Австралії. Я їх любила, але практично з ними не грала. Зате завжди в пошані були зайці і мавпи. Смію зауважити, гендерно нейтральні іграшки: не танки-гармати і не принцеси Барбі.

Ще спогад. Наш шкільний фізик Яків Григорович любив казати, що «дівчинка фізику знати не може». Але ми з однокласницею Танею цю «тезу» регулярно спростовували, розв’язуючи завдання швидше, ніж хлопці. Тоді фізик трохи поступався: «але бувають виключення».

Зате, коли я займалася гімнастикою і мені «ставили програму» - це була ціла подія, «на тебе» працювали і тренерка, і хореограф, і акомпаніаторка, вдивлялися в твій характер, щоб знайти відповідні рухи, - от тоді наступав інший «момент істини» .

«Оце так! – дивувалися. - Яка пластика, які рухи, та ти супер!» А я скромно посміхалася і тікала з тренування - знову «як хлопчисько»».

НАТАЛКА: ВІЛЬНО І ВІЛЬНА

Поговорити з молодшою ​​представницею сімейства Краєвих, 18-річної Наталкою, не вдалося через поважну причину: дівчина зараз перебуває в Данії, де вчиться завдяки виграному гранту. Але, виходячи з маминих розповідей, неважко уявити, як формувалася її гендерна ідентичність.

«Донька моя - різка дівчина. Вона знає, чого хоче. Експериментує. Коли мімікрує, коли епатує. Унісекс? Протест? Так, брюки. Але кольорове волосся. Так, «мартена», «тімберлени», кеди, але можна і під плаття, якщо потрібно. Ключове тут: «якщо потрібно». Якщо існує, наприклад, дрес-код для волонтерів кінофестивалю, - окей, значить, буде спідниця.

І мені це подобається. Тому що Наталка, як втім, і її старші брати, користуються своєю свободою, в тому числі, і як їм виглядати, якими бути. Я, як мама, ніколи не намагалася їм розповісти: якими вони «повинні» бути: в кращому випадку, натякала, що навколишнє середовище виставляє свої кордони та умовності, часом дурні і навіть тупі.

Так, епопея зі шкільною формою у доньки тривала майже п'ять років. Чим вона дорослішала, тим менше була готова бути «як усі», щоб зустрічали «по одежде». Так і пройшли кілька років із зауваженнями в щоденнику, з натяками вчителів і директорки. Щоправда, чинити опір було дещо простіше на тлі хороших оцінок, успішної участі в предметних олімпіадах обласного та всеукраїнського рівня, в теле-шоу «Найрозумніший», де Наталка дійшла до фіналу...

Про «гендерні стереотипи» донька дізналася з Інтернету. Оскільки я в стосунках з дітьми завжди дотримувалася правила: не словами треба mдіяти, виховувати, вирішувати. Ще ніхто не виправився і не змінився від того, що почув «правильні» слова...».

НЕ ПІДВОДЯЧИ ПІДСУМКУ

Відкладено альбоми зі старими фотографіями, переглянуто свіжі фото в ноуті, допито холодну каву... Час узагальнити?

«Як можна вплинути на гендерне самосприйняття і ідентифікацію підлітків? - Раїса замислюється. - Наука і практика стверджують двояко: і ніяк, і якось. Я вважаю, що головне - бути собою. А яким або якою ти себе почуваєш- особистий вибір. Важливо, щоб були близькі люди - і сім'я, і ​​друзі, - які, коли буде потрібно, зможуть захистити від тих, хто знає, як «правильно».

Що таке гендерно збалансоване суспільство? Це таке середовище, де дыють ,«дурні» стереотипи, де ніхто тобі не скаже, що це «не чоловіча» професія, або що «пристойні дівчата так не вдягаються», де в шкільних підручниках немає поділу на «Маша з ляльками , а Сашко - з машинками», де є вибір - від кольору одягу і волосся, до виду спорту і стилю спілкування.

Коли я була в Фінляндії, ми порушували питання про шкільні предмети, в тому числі, і ті, які у нас до цього часу відносять до «уроків трудового виховання». В радянській школі, а часто і зараз, хлопчики працюють в майстерні, а дівчатка - шиють, в'яжуть, готують. А от фінська програма передбачає, що всі учні повинні спробувати все, і ми бачили прекрасні майстерні - столярні та слюсарні, чудово обладнані кабінети кулінарії - з професійним холодильником, плитами, кабінет сучасних швейних і вишивальних машин тощо. На питання, чи можна відмовитися від будь-яких уроків «з гендерних» міркувань, на нас подивилися здивовано. Лише найстарша за віком вчителька посміхнулася - з розумінням...».

Автор: Олександр Галяс

Матеріал підготовлено в межах проекту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews

Першокурсниця Люда Віолін (1940)
З однополчанками (1945)
На зустрічі ветеранів (1981)
Першокурсниця Раїса (1980)
Можу бути і такою… (2017)
Перед фіналом (2013)
Першокурсниця Наталка (2018)
З мамою боятися нічого