«Hende Hoh», мить! Хто і від кого тікає?

время, человек, часы
01:07, 24 Липень 2019

Що не так з минулим та чи все гаразд з майбутнім – читайте статтю Вікторії Гапчук.

«Ось, а раніше такого не було! Все було інакше!», — знайомо? Ще лячніше, коли всі ці «а от раніше» зводяться до одного лише Радянського Союзу, який вже затерся в прикладах «про високе» нашими бабусями, дідусями і батьками. Розглянемо приклади, де строката молода логіка гальмує лише перед самою прірвою, а зважена літня смажиться від заздрощів до минулого.

За часів Октавіана Августа, наприклад, були свої спокуси, так само і в Київській Русі була «золота» молодь, яка мала новомодні цяцьки і користувалася особливими індульгенціями серед однолітків. Уявімо реакцію бабусь і дідусів на хрещення перших Київських князів Аскольда і Діра. На ті часи запровадження християнства серед язичницького домострою — це щось на кшталт «емо» і «готів» для середини 2000-х. Ймовірно, поважні сивиною няньки князів обурювалися, мовляв: «Виростили вас на свою голову. Ти ба, — в наш час такого не було! Хрести понадівали. Шо за мода?» Не мине якийсь десяток років, і весь сучасний виклик державі/режиму у вигляді андеграундної творчості, моди, мистецтва буде подаватися нами своїм же нащадкам точно так: «А ось у наш час такого не було. І молодь і люди були зовсім інші!». До моралі чи аморальності майбутнього будуть ці аргументи — ще невідомо. Але яка ж брехня — перекладати відповідальність на час, говорити, що «зла було менше, добра більше»! Кожна епоха славиться своїми Павликами Морозовими і Юріями Гагаріними.

Серед безумства сірих буднів,  людей, інформації хочеться, як у рекламі, «взяти паузу», але не для того, щоб з’їсти шоколадний батончик, а просто подумати і зробити вдих. Вдих, у якому відчуєш смажену картоплю для шаверми на розі зупинки; вдих, у якому відчуєш голос думок і ґвалт совісті, що палає від купленої магістерської чи нехтування телефонними дзвінками щовечора суботи бабусі в село тощо. Що вже казати про окремих людей, які нас потребують.  Ера «homo smartfoniсus» залишає для цього все менше місця.
 
Важливим є те, що це зовсім не час минає, хапаючи за собою трофеї цивілізації. І давно вже пора композиторам не плагіатити один у одного рядки: «час, як вода / витікає як крізь пальці пісок» Ну маячня ж! Час завжди є, був і буде. Це ми проходимо. Це не час нас «не шкодує», — це ми не шкодуємо часу, думаючи,  що «все ще попереду». Сковорода круто помітив: «З усіх утрат втрата часу — найтяжча».

Спостерігаючи за ростом долара, блогерами, політичними перегонами і новинками «Еппл», не прокліпати своє життя і крики про допомогу тих, кому вона потрібна — ось, що важливо! Іноді цих криків нечутно. Найчастіше ми їх просто не хочемо чути, коли тримаємо в руках те, без чого і людиною бути не можемо — «покоління великого пальця», — так нас характеризує історик Ярослав Грицак.

Ось нам 20, 30, а потім 40. І кожен десяток своїх іменин винуватець події, за нагоди, дякує своїм близьким, що в найважчі хвилини були з ним. Підсумувати сказане може досягненнями в бізнесі, подорожах, вивчених мовах. Це все чудово, але добре би при цьому знати імена сусідів з однієї парадної; не забути першу вчительку, якій днями 40 днів по царстві небесному і багато іншого. Часом хочеться сказати: «о, мить, зупинися, ти прекрасна!» Так буває, коли ми слухаємо улюблений саундтрек, знаходимося в компанії дорогих людей. А що, якщо час для когось зупинився або зараз ось-ось зупиниться, а ми пройшли і не звернули уваги, проігнорувавши останній «тік-так»?

Таких людей можна порівняти з годинником, який вийшов з ладу. Може потрібно лише замінити батарейку, і механізм знов запрацює? А, можливо, їх впустили, розбивши циферблат, пошкодили стрілки, і годинник нема кому зібрати? Таких людей дуже багато дорогою на роботу. Їх ще більше в колі знайомих, друзів і навіть в студентській їдальні. Це тільки здалеку вони сидять самі і роблять вигляд, що мріють, а насправді думають, де дістати гроші для хворої бабусі чи мами. В кінці дня важливо відзначати в нотатках не тільки виконані плани і цілі, а й думати про тих, кого врятував від можливого голоду або морально нагодував духом світла, який пролітає і в тобі. Як багато тих, хто мовчки просить про допомогу і як мало нас, — теплохолодних метеликів.

З 12 дня до 18 вечора в одній аудиторії сидить якийсь викладач, на черзі до якого вже 30-ий студент схожого складу розуму з десятком попередніх, і раптом він кричить: «Годі! Чекаю на перескладанні. Тільки, заради Бога, ніколи і нічого більше не кажіть про історію, а тим більше не пишіть. Прошу вас! Займайтеся б'юті-блогами». «Бідолаха-студент», озброївшись найзапеклішими епітетами і персоніфікаціями, виходить, хапаючи порожню заліковку, нервово смикається надбрів’я — грюкає дверима, за якими його чекає вже підготовлена ​​публіка, аби вислухати чергову «несправедливість». І все б нічого, якщо б тиск після іспиту не призвів викладача до мікроінсульту або повної апатії. Часто студенти не думають, що людина і зовсім не їла зранку, а поспішала на роботу, аби замінити колегу, у якого конференція. З 12 до 18 жодного разу не сходила до вбиральні, а під дверима ще гніздяться боржники і заочники. І було б іронією долі, якщо б знайшовся хоч хтось, хто б сказав: «Людмила Іванівна, ви ще й не їли, певне, а вже 12 хвилин по четвертій. Ми вас зачекаємо. Адже позавчора на заліку ви не брали перерву. Ідіть. Не поспішайте. Дорогою зайдіть в дамську кімнату. Ми вас почекаємо». Але сьогодні це скоріше сюжет антиутопії Сорокіна, ніж реальність. І так майже всюди. Це лише один з прикладів.

Ми проходимо крізь час, в якому одному потрібна порада, іншому — просто неколючий погляд і посмішка. Хтось прямо говорить: «Почекай!», а ми проходимо, бо багато всіляких «тому що» знаходиться. Прекрасно жити в світі, де вдосталь любові і мало «томущ». Бо з любов'ю прожите буття по відношенню до ближніх жалю не піддається і на час не озирається.

Якщо згодні — залиште свій відгук:)

Автор: Віктория Гапчук

Перекладач: Вікторія Гапчук