Художник повинен бути професіоналом

Наталя Лоза
06:07, 09 Липень 2018

Нещодавно нашим журналістам вдалося поговорити з одеською художницею Наталією Лозою.

«Художник повинен бути професіоналом, тому що це основа для всіх його подальших пошуків і експериментів. Не відмовляюся від реалізму в живопису, тому що реальний світ мене абсолютно влаштовує. Моє мистецтво сучасне, бо я живу й творю в своєму часі. Мистецтво повинно бути позитивним». (Н. Лоза)
Ці слова є базовими в творчості нашої відомої землячки, одеської художниці, Наталії Лози.
Я Б В ХУДОЖНИКИ ПІШОВ... 
Наталю, розкажіть, чому ви вирішили повернутися до Одеси після закінчення навчання? 
– Спочатку розповім, чому я стала художником. Адже я закінчила театрально-художнє училище за фахом «Художник лялькового театру» і працювала за цією спеціальністю, правда, недовго - рік. Поїхала за розподілом у Чернівці, там попрацювала – не прижилася. Були моменти, через які відчувала там себе незатишно. Місто – чарівне, люди хороші, але... чужі. 
Що ж, буває таке, правда, батьківщину не вибирають. І що ж було далі?
– Повернулася до Одеси. Треба було щось робити. Не знайшлося нічого кращого, як піти на мозаїку. Набирала її два роки на 4-й станції Фонтану, де зараз майстерні по мозаїці. Працювала в бригаді Вані Франко. Потім постало питання, куди вступати. Я двічі не потрапила в Ленінград. Після другої невдалої спроби мама мене відправила в Одеський педінститут. Там вийшло. Те, що я малюю, мені подобається, і театральна історія пішла, а живопис замінив собою все.
Що для вас є первинним: орієнтир на думку глядача або самовираження? 
– Навіть не знаю. Але в першу чергу, я пишу, звичайно, те, що бажаю, і так, як мені хочеться. Інша справа, що мені, можливо, пощастило: моя художня мова досить проста, настільки, що її можуть зрозуміти більшість глядачів. 
Для вас важлива оцінка робіт: чи сприймаєте ви критику/похвалу? Чи враховуєте ви її?
– Я не розумію, що значить – сприймати? Я все одно роблю те, що роблю – я не вмію нічого іншого. Ось я вмію так. Але, звичайно, як будь-якій живій людині, мені приємно чути про себе гарне і неприємно - погане. А думки бувають дуже різні, дивні й смішні.
Кажуть, багато людей залежать від своїх біоритмів. У вас є улюблена пора доби, в яку найкраще працюється?
 – Я працюю вдень. Я не пишу при електричному освітленні, навіть коли краще бачила – не писала: погано сприймаю колір, якщо горить лампа. При штучному освітленні подивитися я ще можу, а ось писати вже не можу, не бачу кольори. Ніч відпадає, ввечері я не пишу, а рано вранці – теж не пишу, тому що важко встаю. Я – не жайворонок. Встаю пізно, потім довго ще приходжу до тями. Так що мій час – це світловий день. 
Хтось слухає мантри, хтось молиться, а як ви настроюєтеся перед тим, як написати картину? 
– Якщо я на пленері, приходжу туди, де збиралася писати, або мене привозять, або приїжджаю, я ходжу-блукаю і вибираю точку, звідки буду писати. Якщо це в майстерні, то першим ділом випиваю чашку чаю. Допиваю до середини чашки, і мені вже зазвичай хочеться її відставити та щось швидше почати робити. Але це відбувається, якщо розумію, що збираюся робити. Коли паузи затягуються, і я дуже довго не пишу, то відразу буває важко зрозуміти, що ж я власне хочу.
МИСТЕЦТВО У ВИГЛЯДІ ГРИ 
Як ви ставитеся до музики? Ви пишете під музику, вона допомагає або заважає вам?
– Я не люблю музику. У мене багато років працювала подруга, в неї завжди грала музика. І я завжди просила її вимкнути, коли заходила. Мені потрібна тиша, щоб зосередитися. Музика – це ж теж інформація. А навіщо мені чужа інформація?
Багато художників бачать свої роботи уві сні. У вас буває таке? 
– Ні, я взагалі лише зрідка бачу сни.
Зараз багато людей захоплюються різними езотеричними напрямками. У тому числі й таким напрямком, як фен-шуй, згідно з яким навіть зображення на картинах можуть мати поганий вплив на енергетику будинку. Наскільки ви вірите в містику?
– Як сказати? З одного боку, я читаю багато фантастики, і мій улюблений письменник – Стівен Кінг. Я розумію, що щось, чого ми не знаємо і не розуміємо в цьому Всесвіті, існує і впливає на наше життя, бажаємо ми цього чи не бажаємо. Але я на цьому не розуміюсь, більш того, навіть не намагаюся в цьому розібратися. Можна спробувати щось запрограмувати. Зокрема, я малювала друзям картину «на бажання» і щось потім сходилося, виправдовувалося, аж до того, що, наприклад, я до відкриття виставки малювала картинку з продажем моїх робіт і мала успіх. І у мене тоді продалося саме стільки робіт, скільки покупців я там намалювала. Але краще це працює, коли робиш не для себе, а для когось. А взагалі, це повинно бути у вигляді якоїсь гри, без фанатизму, тоді це якось спрацьовує.
ТИХА КРАСА 
Як виникає ідея роботи?
– Якщо мова йде про пленарний пейзаж, то ідея виникає по ходу знайомства з самим пейзажем, з місцевістю. Або буває таке, що ти вигадуєш сам.
Яка найбільша кількість часу, що ви витратили на одну картину? І найменша?
– Дуже по-різному. Є ж такі, до яких повертаєшся і пишеш один сеанс, два, три. Я писала портрет подруги, так я її буквально замучила. Дуже швидко йшло світло, більше часу не виходило працювати, і ми поверталися до цього портрету до нескінченності. А мінімум – ну, може, годину.
Є серед ваших робіт улюблена?
– Так, кожен раз люблю ту, над якою працюю. Мені здається, що ось ця буде краща за всіх. Потім виявляється, що ні, не вона, а наступна. І це закономірно. Інакше, навіщо робити наступну роботу, якщо вона буде гіршою за попередню?
Чи є у вас улюблений предмет в інтер'єрі або місце в природі, яке надихає? 
– Я багато пишу у себе на дачі. Там цікаво падають тіні, розподіляються кольори. Або раптом побачиш щось і відразу розумієш, що з цього може вийти картина. У мене завжди це виходить із зовнішніх вражень.
Один з відомих афоризмів Е. Золя говорить: «Твір мистецтва – це куточок світобудови, побачений крізь призму певного темпераменту». Є основне посилання, яке ви хочете передати глядачам через свої роботи, на чомусь акцентувати увагу? 
– Звичайно. Я намагаюся передати глядачеві захоплення красою, яка знаходиться навколо – в простих речах. Припустимо, не кожен побачить красу старого одеського дворика, кривих мостових, облуплених стін наших старих будинків, які ще збереглися в нашому місті. У цьому стільки краси, але її практично не бачить людина, не пов'язана тим чи іншим чином з мистецтвом. Це квінтесенція краси, але люди її не бачать! А ось коли це намальовано – вони бачать, принаймні, більшість. Я вважаю, що глядач, який прийшов на виставку, повинен отримати позитивні емоції. Зі свого боку, я намагаюся повернути в наше сучасне життя те, що немодно і не так гостро б'є, не так сильно звертає на себе увагу, тиху красу.
ЧИ В МУКАХ НАРОДЖУЄТЬСЯ ТВОРЧІСТЬ? 
У кожного свій смак, і все ж нам цікаво дізнатися, чи є у вас улюблений жанр живопису?
– Загалом-то, я художник-пленерист, і найбільше я схожа на себе в пейзажі. Найбільше я працюю на пленері, прямо на натурі. Власне, я і виросла в художника на пленерах. Якби не було пленерів, то був би інший художник або не було б взагалі. Але мені дуже подобається писати й натюрморти. Там, правда, трошки інша специфіка. Мені завжди хочеться, щоб річ була річчю, реальною, подобається захоплюватися тим, що блищить, склом, наприклад. 
Досвід – найкращий наставник, проте все починається з маленького кроку до цілі. Скажіть, ви пам'ятаєте свій перший пленер: де він проходив, і чому ви поїхали саме туди?
– На перший пленер в Криму я потрапила завдяки батькові. Його запросили туди, і таким чином я опинилася там. Папа – не пленерист. Він при мені ніколи не писав на вулиці, на етюднику. Навіть коли він їхав на пленери, він брав із собою альбомчик, малював лаконічну схемку. Це була композиція, а повернувшись з нею до майстері, він робив з цього пейзаж, причому блискуче. Яким чином він розвинув у собі таку пам'ять, я не знаю. Але пам'ятаю, як він говорив, що працював на пленері довго, коли вчився. Він із зовнішньої деталізації вичищав, викристалізовував композицію. Я, на жаль, так не вмію. Я в принципі працюю інакше. Але зараз я вже перестала цього соромитися.
Яку рису характеру вважаєте головною для художника, щоб він домігся успіху? 
– Бажання займатися цією справою, не завжди легкою, що не приносить миттєві прибутки або результати. Тут має силу тільки мотивація: якщо ти цього хочеш, то досягнеш, врешті-решт, і майстерності. А якщо ти того не хочеш, то при будь-яких даних – нічого не буде.
Наскільки ви згодні з виразом: «Страждання для творчої людини є імпульсом для створення чогось нового»?
– Депресія не допомагає ніколи й нікому, вона тільки заважає. Зараз, звичайно, такі зовнішні обставини, які сприяють депресії. Але вона ніякого позитивного впливу на творчість надати не може. Коли людина здорова, сита та весела, в неї більше можливостей і бажання займатися творчістю.
ДЕЛІЛЬКА ПОРАД НЕПРОФЕСІОНАЛАМ  
Жан-Жак Руссо сказав: «Наші справжні вчителі – досвід і почуття». Яку пораду ви б дали художнику, який хоче стати професіоналом і присвятити життя живопису?
– Перш за все – добре подумати, чи хоче він присвятити цьому все свідоме життя, тому що живопис надзвичайно ревнивий, і поєднувати його з будь-чим важко. Спробувати зрозуміти, чи відчуваєш себе людиною без цього. Якщо може не займатися – нехай не займається. До речі, це не я сказала, а хтось із великих. І це, як і раніше, правда. Тому що доведеться витратити роки праці, без якої б то не було впевненості в тому, що це приведе хоча б куди-небудь. Але якщо людина хоче це робити, тому що просто прагне, то тоді йому варто ставати художником.
Яку пораду ви дали б людині, що не володіє спеціальними знаннями в галузі мистецтва, якби вона запитала, як можна відрізнити «стóящую» картину від нічого «не стóящей»? На що треба звернути увагу?
– Колись мій батько писав статтю «Як купити шедевр?», в якій він пропонував глядачам все-таки намагатися шукати сучасних художників на виставках. Тобто, сьогодні, шедевр можна купити, і зараз він буде доступний. Але визначитися з тим, що з цього шедевр, хто залишиться в історії, які художники будуть вважатися класиками, а які ні – може тільки історія. Звичайному глядачеві можна порадити слухати себе. Гарне зазвичай відгукується. Навіть зовсім далекі від мистецтва люди, як правило, обирають з ряду приблизно 20 робіт все одно хороших. Тільки треба прислухатися до себе.
Є така думка, що в останні роки наше мистецтво, школи живопису, зокрема, стали замкнутими, і через це виникає деградація, тому що немає обміну зі школами інших країн...
– Добре, що ми поки ще зберігаємо якусь відокремленість, і у нас ще збереглися люди, які роблять щось своє, або які вміють робити те, чого нас вчили. У всьому світі професіоналів стає все менше, а в нашому мистецтві зараз панує просто якийсь шабаш непрофесіоналізму. Мене це дуже сильно лякає і засмучує. 
Нереалізована творча мрія... Чи є вона у вас? 
–  Найнереалізованіша і найнездійсненніша творча мрія – займатися творчістю і щоб ніщо цьому не заважало.
Ваша улюблена пора року, і чому?
– Літо. Неймовірно задушне, пекуче одеське літо.
Психологи стверджують, що в залежності від того, який колір полюбляє людина, багато в чому визначається її характер. Скажіть, а який улюблений колір у вас?
– Неможливо любити один колір, так само, як одну книгу, мелодію або вірш. Зараз хочеться чогось червоного. А були періоди, коли подобалося щось сіре або оливкове, або синій кобальт. Але це, я вважаю, енергетичні речі, до живопису стосунку це не має і не означає, що я пишу щось червоне або синє.
Ваш улюблений напій?
 – Чай.
Улюблена страва?
– Чесно? Я дуже люблю поїсти. Через фігуру сиділа на дієтах, і ось, коли вже втягуєшся, смачною здається і будь-яка каша без масла та солі, і чай без цукру. Тобто, я їм все, і мені все подобається. Солодке люблю, що недобре.
Улюблений вид мистецтва?
– Живопис.
В ЧОМУ ЗАДОВОЛЕННЯ ХУДОЖНИКА 
Відомо, що працездатність художників, та й взагалі творчих людей, багато в чому залежить від настрою. Адже, напевно, в житті кожного художника бували творчі кризи, коли зовсім не хотілося створювати що-небудь. У такі періоди робота або просто не йде або ж твори не виходять такими, якими їх хоче бачити автор. Це ще називають творчою кризою. А бувають такі періоди, коли навпаки, робота надає величезне задоволення і натхнення. Поділіться з нами своїм секретом, яка робота приносить задоволення?
– Це та робота, яку ти зробив. У моєму випадку це зрозуміло, але взагалі, ми все ж для чогось призначені істоти. Ось, припустимо, собаки. Вони простіше влаштовані. Візьмемо нашого ретривера. Він взагалі з дитинства такий спокійний, незворушний. Плюшевий, як ведмедик. Ходить потихеньку. Його можна чіпати за вуха, за язик, за хвіст. Але це мисливська собака, призначення якої – приносити птицю мисливцеві. Тобто, щоб господар не ліз кудись в болото за підстреленою дичиною, це робить собака. 
Так ось, коли ми були з ним на тренуванні, він зовсім змінився. Він потрапив в ту ситуацію, для якої був створений. Його наче підмінили. Він виривав мені руки з суглобів, задихався на повідку, хрипів, душився просто. Тому що, коли тренер підкидав цю дичину якомусь іншому собаці, а нашому хотілося, щоб кинули йому, він сильно переживав. Тобто, він настільки віддається цій справі, що готовий задушити в буквальному сенсі цього слова. Ось що значить, включилося те, заради чого ти зроблений.
Мені, напевно, пощастило, бо я можу не відчувати ані холоду, ані спеки, ані болю, коли я пишу. Я кажу це не просто, щоб сказати, а були у мене вже такі випадки. 
Нас повезли на етюди, і я там наступила на якусь залізяку й поранила ногу. Але поки я стояла та писала, я болю не відчувала, перебувала в якомусь полутрансі.
Потім, коли я все склала, згорнула, взяла в руки, зробила два кроки, а далі вже йти не могла. Розпухла нога, і мене відвезли в травмпункт, але поки працювала, нічого цього не відчувала. Якщо чесно, навіть не знаю, чи правильно це, настільки увійти в роботу, але це приносить задоволення.
Коли ви готові знищити свій твір? Чи виникає у вас взагалі таке бажання?
– Ні, я жадібна, мені шкода навіть невдалі роботи. Я вкрай рідко «дописую» свої роботи, і не було такого випадку, щоб спалювала їх або ще що-небудь. Могла не дуже вдалі віддати «в нікуди», але знищити – ні... Шкода.
Буває так, що людина в процесі удосконалення роботи може зіпсувати її. Існує тонка грань, коли слід залишити «творіння», і припинити удосконалення, і тим, коли потрібно додати «останні штрихи». Коли, як ви вважаєте, художнику слід зупинитися і припинити удосконалення роботи? Коли можна вважати роботу закінченою?
– Не знаю, але я це відчуваю. Є такий момент, коли ти розумієш – все. Буває, переробляєш, і вмирає щось живе, знищується наступними «нашаруваннями», бажанням зробити краще, матеріальніше, зрозуміліше. Так, воно стає більш схожим, а життя пішло. У мене частіше такого не відбувається, тому що, коли на пленері працюєш, там же завжди обмежений час. Я звикла працювати в дуже обмежених часових рамках. Світло йде, час обідати – тебе кудись відвезуть. Часто так буває, що ти на організованому пленері потрапляєш в це місце перший і останній раз в житті. Добре, якщо на три години, між іншим. Потім тебе посадять в автобус і відвезуть, і ти більше ніколи туди не повернешся. І треба встигнути знайти точку, саме ту, яка тобі відповідає, скомпонувати, написати, повністю зробити роботу. Побачити, відчути образ і передати його за цей обмежений час. Тому я рідко «вбиваю» навіть невдалі роботи на смерть.
Одне таке риторичне питання: як ви вважаєте, коли художнику жити добре?
– Художнику? Як і всім іншим людям, добре жити, коли в державі стабільно, спокійно і ситно. Коли економіка процвітає, у людей є кошти, щоб купувати твори мистецтва – тоді художнику теж добре, як і всім іншим.
Де ви черпаєте натхнення?
 – З натури. З життя. З навколишнього. З тих простих речей, які у нас на кожному кроці.
Вираз «бідний художник» давно увійшло в наш мовний ужиток і стало свого роду нормою щодо характеристики доходів художників. Багато художників працюють виключно на ентузіазмі, особливо з огляду на нинішню ситуацію в країні. У зв'язку з цим хочемо поставити вам трохи каверзне питання: наскільки прибутковим є малярство?
– Зараз така ситуація, коли є значна кількість людей, які вагаються і можуть піти з професії, тому що дійсно незрозуміло, яким чином за рахунок малювання можна жити. А якщо ти живеш за рахунок чогось іншого, то вже змушений займатися живописом як хобі, а це вже інша самовіддача. Якщо ти 5-6 днів на тиждень десь «молотиш» і приходиш кожен день з роботи вичавлений, як лимон, і можеш виділити для своєї творчості 2-3 години в неділю, то яке це мистецтво? Це вже не мистецтво. І я думаю, що в наш складний час багато хто може піти з цієї професії. 
Є у мене один випускник, талановитий хлопчина. Так от він каже: «Неправильно я вибрав, нічого не купується. Не окупається ця справа. Помилочка вийшла». Їх взагалі два брата, і вельми талановиті обидва. Але от не знаю, якщо їхні роботи не будуть купуватися, якщо «помилочка вийшла», то, можливо, що вони й припинять цим займатися. Треба ж на щось жити, десь гроші заробляти. Загалом, складно все. 
ЧИ Є ЖИТТЯ БЕЗ ЖИВОПИСУ? 
Є щось таке, що може змінити життя?
– Я думаю, у всіх є щось, що може або могло б змінити життя. Насправді, зміни відбуваються постійно, просто ми цього не помічаємо.
Чи могло б статися щось глобальне, щоб ви кинули займатися живописом? 
– Так. Був у мене момент, коли реально думала кинути цим займатися. Я стала швидко і сильно втрачати зір. Це було не так вже й давно, кілька років тому. Зір сильно впав. Напевно, вікові та гормональні зміни дали про себе знати. Загалом, почалася катаракта, яка розвивалася стрімко. І в мою голову вже приходили думки про те, що ж я буду робити, якщо не зможу писати? Але потім зробила операцію. Спасибі професорам клініки Філатова. Виявляється, це можна усунути. 
А що ж вплинуло на те, що ви все ж залишилися в професії?
– Коли у мене була проблема із зором, я стала замислюватися, що ж залишиться від мене, якщо виокремити цю частину життя? І зрозуміла, що, взагалі-то – ні-чо-го. Тобто, живопис є для мене таким складовим компонентом моєї особистості, що без нього я просто можу зруйнуватися.
На чому ви можете зупинитися, а повз чого – пройти? 
– Зупинитися? На тому, що дає натхнення, що оточує мене в Одесі. Це старі будинки; наші занедбані, старі дворики, що пахнуть котиками; це яскраве, просто сліпуче, одеське сонце; наше море – не синє, але тим не менш, прекрасне. 
А як ви ставитеся до подорожей? 
– Коли кудись їдеш, то шукаєш там хоч щось близьке за духом, для душі. Знайти що-небудь гарне можна всюди. Не буває місць, де зовсім нічого писати. Ось елементарний відбиток того ж неба, сонця, хмар в калюжі – це вже красиво.
Вольтер якось написав: «Читаючи в перший раз гарну книгу, ми маємо почуття, як при придбанні нового друга. Знову прочитати вже читану книгу – значить знову побачити старого друга». Скажіть, чи є у вас улюблена книга? 
– У мене немає улюбленої книги, тому що література – це океан. Якщо ти їх прочитав 5-10 штук, то з цієї кількості можна вибрати одну улюблену, а якщо хоча б пару сотень, то виходить наступне: сьогодні ближче це, завтра – те, післязавтра раптом напад депресії або поганий настрій, і тобі терміново необхідне саме ось це. Література мені потрібна не для глибокого пізнання життя. Я, скоріше, шукаю відходу від дійсності. Я висмикую себе в якісь інші світи та ситуації за допомогою літератури. Тому фантастика – Стівен Кінг, Джордж Мартін.
Є якісь речі, за які ви могли б вдарити людину?
– Та за що завгодно! Я зла насправді. Я легко могла б ударити людину, захищаючи своїх близьких, включаючи навіть мою собаку.
А за щось обдарувати?
– Ну, подарунки взагалі-то робляться не за щось, а просто так, за велінням душі, серця. Якщо ти даруєш за щось, то це вже плата або хабар.
А по-панськи, з плеча, так би мовити? 
– По-панськи? Не знаю. Я досить часто дарую свої роботи просто так, тому що мені це хочеться зробити. Душа так хоче моя.
Автори: Анастасія Холдаковська, Сергій Брайко
Переклад: Олена Нуньєс