Молодь обирає рівність

10:04, 29 Квітень 2018

Нещодавно Центром  Демократичного Розвитку Молоді «Синергія» було організовано круглий стіл.

 

Темою заходу було «Чи потрібні  молоді “гендер” та рівність?». Голова Центру  Юлія Котельникова так пояснила вибір теми та коло учасників: «Хоча Закон “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” Верховна Рада прийняла ще у 2005 році, проте лише останнім часом наші  законодавці предметно зайнялися вирішенням проблеми  гендерної нерівності.  Зокрема, скасували сумнозвісний перелік з 450 професій, заборонених для жінок; жінкам “дозволили” робити військову кар’єру; набрав чинності Закон України “Про попередження та протидію домашньому насильству”, де втілено чимало  ідей Стамбульської конвенції;  розроблено. Концепцію Державної соціальної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року тощо. Як на мене, багато в чому  це стало можливим завдяки діяльності громадських організацій, серед яких не останню роль грають молодіжні. Проте, на жаль,  питання гендерної рівності  зазвичай  обговорює досить  обмежене коло експертів та активістів. А це породжує непорозуміння на кшталт петиції про захист “традиційних сімейних цінностей”. Ті, хто  намагаються  протидіяти реалізації конституційного права на рівність, часто посилаються на молодь, яка нібито  “не розуміє”, чи “не схвалює” відповідних змін до законодавства. Тому ми вирішили  зібрати за круглим столом  не науковців  та  експертів, а студентів, які цікавляться цією темою».
Безпосередньо у бесіді прийняли участь Андрій Вікторов, Лариса Волошенко, Юлія Кучеренко, Сергій Мазько та Анастасія Холодова. Заочно до них долучилися  Вероніка Дубинська та  Кристина Шаповалова.  
Модерувала   дискусію  Юлія Котельникова:
– Пропоную перш за все визначитися: чи є актуальними для молоді питання гендерної рівності? 
Лариса Волошенко:  «Я не вважаю, що   для  молоді ця тема  є проблемною.  Хто цікавиться, легко  може знайти в Інтернеті усе, що потрібно.  Зрештою, рівність всіх людей  в Україні, у тому числі, незалежно від статі, закріплена у Конституції.  Усе  просто і зрозуміло,   що тут обговорювати?! Як на мене, то сором для країни, що задля реалізації цього права  доводиться не лише приймати спеціальні закони, але й роз’яснювати суспільству, що ці закони не містять у собі суспільної загрози».
Юлія Кучеренко: «Не можу  погодитися з тим, що питання не є актуальним.  Можливо, для освіченої  молоді це дійсно так, але  чимало моїх однолітків  вважають жінок “нижчими створіннями”, здатними  лише “прикрашати” життя. Колись я зустрічалася з хлопцем, якого вважала розумним та чуйним. Наодинці все було чудово, але, варто було потрапити до компанії, як він ставав іншою людиною, намагався  підкреслити свою зверхність тощо.  І всі в його оточенні  поводились так само, не розуміючи, як це образливо для дівчини.  Якийсь час  я намагалася щось змінити, але простіше виявилось просто розійтися».
Кристина Шаповалова: «Я теж можу навести подібні приклади – як з власного досвіду, та з досвіду своїх подруг чи однокурсниць.  Такі хлопці просто не бажають розвиватися, дізнаватись про щось нове, бути цікавими та успішними.  А, може, підсвідомо бояться зростання конкуренції з нашого боку?!
Тому дуже важливо саме з чоловіками обговорювати питання гендерної рівності, роз’яснювати, що таке соціальні ролі, чим вони відрізняються від біологічної статі, чому не можна обмежувати вибір професії через стать тощо.  На жаль, здебільшого про гендерні проблеми говорять жінки,  до яких у таких чоловіків не прийнято дослухатися. А варто було б до цих розмов залучати і чоловіків».
Сергій Мазько: «Абсолютно вірно. Я, відверто кажучи, довгий час навіть не знав, що такі проблеми існують. Точніше  кажучи, просто не цікавився.  Але одного разу випадково потрапив на семінар з гендерної тематики, який вели чоловік та жінка, і тоді дізнався,  скільки обмежень та несправедливих заборон зазнають жінки. Почав придивлятися, аналізувати, і зрозумів, що  нерівність дійсно існує.  
Ось такий приклад. У нашому вузі більшість викладачів – жінки, але дві третини кафедр  очолюють чоловіки.  І це  сприймається спокійно, ніби якась даність».
Анастасія Холодова: «У нас багато дівчат взагалі не  вважають, що нерівність існує. Бо якщо  ти вписуєшся у рамки “правильної” поведінки та не маєш якихось “неправильних” бажань та цілей, можна не відчути цього тиску. Але явище існує, і це несправедливо. Якщо людина має поклик, хист, характер і це нікому не завдає шкоди – нащо обмежувати?»
Андрій Вікторов: «Пробачте, дівчата, але я  не розумію багатьох речей. Наприклад, квоти. Чому вони потрібні, якщо всі люди за законом є рівними?  Якщо  людина є гарним фахівцем, то яке має значення її стать?! Я ще можу згодитися з тим, що у парламенті має бути більше жінок. Але примушувати роботодавців дотримуватися “гендерної рівності”  – це просто абсурд».    
Анастасія Холодова: «Чому абсурд? Колись я мріяла працювати  в  автомайстерні,  мені подобається мати справу з автомобілями і взагалі з механізмами. Навіть вступила до профільного коледжу.  На лекціях та  семінарах  я була кращою,  але коли   перейшли до практики, виявилось, що це середовище  для мене  закрите через те, що я дівчина. Хоча свою роботу я виконувала старанно і жоден клієнт не скаржився на мене,  але старші працівники-чоловіки ставилися до мене зневажливо, бо безапеляційно вважали,  що жінка не може добре розбиратися у автосправі. Тому після закінчення  коледжу я для вищої освіти  обрала інший фах. В  мене нема тієї наснаги, щоб заради копирсання у двигунах місяцями шукати роботу та доводити, що вмію трохи більше, ніж прикрашати собою вхід до майстерні».
Кристина Шаповалова: «На жаль, забобони  дуже живучі. У селі, де живуть  мої дід  та бабуся,  жінки можуть працювати на будь-якій роботі, але не через рівне ставлення, просто здебільшого чоловіки вважають тяжку, брудну та недостатньо престижну працю негідною для себе і  просто не працюють. По господарству – також. Здавалося б, кому такі чоловіки потрібні?! Але до одиначок ставляться з  презирством, розпускають плітки, можуть навіть не заплатити за роботу.  Таке собі середньовіччя. І  це явище у селах дуже розповсюджене».  
Вероніка Дубінська: «Мене дуже зачіпає, що чоловік може бути яким завгодно  працівником ,  а жінка, щоб отримувати таку саму  зарплатню,  має бути набагато  кращою за більшість чоловіків. І в університеті теж саме:  навіть якщо ти  – відмінниця та активістка,   це все одно не допомагає позбутися клейма “дівчинки, що шукає гарного чоловіка”».
Лариса Волошенко: «Найгірше те, що подібні  уявлення не просто розповсюджені, а ще й  активно пропагуються  Церквою. 
Кілька днів тому я випадково натрапила на оголошення про  семінар “Гендер – виклики і загрози”, який проводиться з благословення отця-єпископа Леона Дубравського. “Загрозу”, виходячи  з тексту оголошення,   організатори вбачають навіть у тому, що в офіційних  документах використано термін “гендер”. Це називають “провокацією” і  бачать негайну потребу реагувати, бо для них “важлива людина, сотворена на Божий образ і подобу, а не якісь експериментальні ідеології,  які є явно ворожими проти людини та інституту сім’ї”.
Але ж Україна – світська держава,  і ми зовсім не  зобов’язані поступатися своїми правами та інтересами через догматизм окремих членів суспільства».
Вероніка Дубінська: «А мене просто жах охопив, коли я читала,  що  Всеукраїнська рада церков  виступила проти  Стамбульської  конвенції,   тобто, фактично проти надання жінкам захисту від домашнього насилля.  Моя краща подруга зростала у такій “традиційній родині”, де батько час від часу бив матір та дітей.  Зараз вона працює на двох роботах, щоб мати змогу знімати квартиру, бо нізащо не хоче   повертатися до родини. З огляду на такий, досить, до речі, поширений у суспільстві  спротив,  виникає питання: чи потрібно зараз  вводити до законодавства поняття “гендер”, чи, може,  варто зачекати, доки суспільство не “дозріє”?» 
Юлія Кучеренко: «Не просто потрібно, а конче  необхідно.  Просто треба активніше доводити до людей, що гендер –  поняття  не про стать, а про очікування суспільства.  Проблеми, пов’язані з гендерними стереотипами,  виникають через очікування від навколишніх певної поведінки. Навіть припущення про те, що жінки у соціальних аспектах не відрізняються від чоловіків,   знищує аргументи щодо  обмеження прав та можливостей жінок».
Лариса Волошенко: «Не треба недооцінювати наше суспільство. Моїх батьків, наприклад, дуже ображало, коли їм казали, що я занадто розумна, вперта та активна як для дівчинки. Спочатку вони переживали, але потім вирішили, що найголовніше – щоб я була щасливою».
Кристина Шаповалова: «А мої батьки  свідомо відвели мене, десятирічну, до секцїї карате,  щоб я могла сама чинити опір хлопцям, що мене ображали, бо  малою я була худа та слабенька.  Бабусі та деякі друзі родини  спершу жахалися:  як це “наша красуня” буде битися, адже  їй можуть пошкодити обличчя і таке інше. На щастя, тато та мати виявилися непоступливими, а коли я почала приносити грамоти за перемоги у змаганнях, то ті ж самі бабусі змінили погляди і вже самі хвалилися моїми успіхами».
Лариса Волошенко: «Я проти того, щоб перевантажувати законодавство додатковими термінами, яких більшість людей не розуміє.  Справа не в тому, що саме поняття недоречне, просто більшість людей, на мою думку, не звикла відділяти гендер від статі, тому це може стати  підґрунтям для чергової плутанини та загальмує прогрес. Мені не важливо, як назвати проблеми нерівності, я бажаю їх скорішого вирішення».
Сергій Мазько: «Я погоджуюсь, що позитивних змін не досягти лише прийняттям  “правильних” законів. Тільки тоді, коли більшість людей почне вважати за сором оцінювати інших за статевими ознаками, ці закони будуть працювати».
Кристина Шаповалова: «Але щоб ці часи настали, треба вести активну просвітницьку роботу.  Щоб люди розуміли, що чоловік  зовсім не обов’язково має бути  сильним,  брутальним, “годувальником  сім’ї”, а жінка –  слабкою, ніжною, “берегинею домашнього вогнища”…  Мій хлопець, наприклад,  чудово готує, краще за мене, і мене це зовсім не ображає.  Зате, коли ми – від друзів чи з  вечірки  –  повертаємося додому пізно вночі, він почуває себе у безпеці,  знаючи,  що я володію прийомами карате і здатна будь-кому дати відсіч».
Андрій Вікторов: «Я згоден з тим, що треба вести активну просвітницьку роботу. Але краще це робити у малих групах, як ця наша розмова.   Такі бесіди, обговорення наче відкривають  очі на речі, які ми можемо змінити самостійно, не чекаючи спеціальних рішень “зверху”».
Коментар Юлії Котельникової: «Я також впевнена, що треба вести активну просвітницьку роботу з питань гендерної політики. І саме  формат дискусії є найбільш продуктивним для просвітництва, бо це – живий обмін досвідом, знаннями, своєрідний моніторинг проблем нашої цільової аудиторії.
Підсумовуючи дискусію, хочу сказати, що молодь дійсно розуміє, що вміщує у собі поняття “гендер”,  та відчуває – свідомо чи несвідомо – несправедливість нерівності чоловіків та жінок. І надаючи молоді можливість висловити свою думку, ми спростовуємо найголовніший аргумент проти пришвидшення реформ: “Суспільство не готове”. Частина суспільства – наймолодша та наймобільніша – до змін готова і ставиться до них приязно».
Автори:  Олександр Галяс та Тамара Гладка
Малюнок: Евгенії Олійник