Мовою зла не загоїти рани

03:03, 13 Березень 2018

В останній день лютого на нашому сайті було розміщено статтю «Шукати слова, що не нашкодять…»

Матеріал даної статті можна поглянути тут, в якій  відомі громадські   діячі Оксана Ярош (Луцьк) та Олег Гришин (Донецьк-Київ) обговорювали  проблеми, пов’язані з використанням «мови ворожнечі»  у ЗМІ при висвітленні  воєнних конфліктів. Гостра тема зачепила моїх колег з різних міст України, від яких  отримав  чимало листів-відгуків. Так  виник свого роду  заочний «круглий стіл», який заради полегшення сприйняття, я розділив на три тематичні частини.
Відгуки  друкуються мовою оригіналу.  
ПРО «ВОВКА» ПРОМОВКА…
Ірина Назарчук, журналістка (Одеса): «Питання,  які піднято у статті  "Шукати слова…",  аж ніяк не назвеш "надуманими", "штучними". Щоб усвідомити глибину проблеми агресивного навішування нашими співгромадянами ярликів один на одного, варто уважно прислухатись до того, як сперечаються на болючі теми пересічні громадяни, наприклад, в Одесі, які "аргументи" вони використовують, якими епітетами нагороджують тих,  хто, на їхню думку, в усьому винний. 
Для представників старшого віку "майданчиками" подібних суперечок стає переважно транспорт,   для інших –  соціальні мережі. Тут у висловах, що повністю підпадають під визначення "мови ворожнечі", не соромляться…  
Інколи видається, ніби ще трохи і ми безнадійно втратимо вміння слухати, а головне – чути співрозмовника; читати і усвідомлювати прочитане, розбиратися в термінології врешті-решт». 
Олена Андрющенко,  журналістка (Дніпро): «Починаючи з 2014 року, коли до нашого міста приїхали сотні переселенців з окупованих територій, питання толерантного висловлювання у пресі та соціальних мережах повстало дуже гостро. Сьогодні журналісти частково навчилися уникати вразливих висловів, але ще далеко до досконалості. Адже «мова ворожнечі» має багато нюансів, які потрібно враховувати.
Протистояння, про яке каже Оксана Ярош, у Дніпрі яскраво  виражено    щодо  української  та російської  мови.  Часто носії обох мов починають чіпляти образливі ярлики один одному, провокуючи конфлікти, що переходять з соціальних мереж у реальне життя». 
Наталія Кравчук, журналістка (Київ): «"Мова ворожнечі"  найчастіше лунає з вуст політиків, а вже потім транслюється через ЗМІ та соцмережі у повсякденне життя.  
Є такий вислів: "Про вовка промовка, а він у хату". Можна скільки завгодно казати чи писати про шкідливість "мови ворожнечі", проводити тренінги та семінари, але, тільки-но наближаються чергові вибори, як цей "вовк"  – тут як тут.   
Боюся, що і на  наступних  виборах, які не за горами,   ми знову  станемо свідками та споживачами чергової порції "натравлення один на одного" різних електоратів заради політичних рейтингів. 
Тим більше, що певна частина нашого суспільства (вдається  взнаки радянське минуле) схильна  "навішувати  ярлики", втручатися у чуже життя, засуджувати інший спосіб буття чи інший світогляд. А відомо, що "мова ворожнечі" може "прорости" лише там, де є певне  ментальне підгрунття».  
Тамара Гладка,  громадська активістка,  фрілансерка: «Наш історико-культурний здобуток червоний і мокрий – від "крові ворожої", від ненависті й болю. Ми пишаємось тим, що на нашій землі живуть добрі, приязні, щирі люди, які… продовжують традиції сивої давнини.
Часто можна почути, що все зміниться колись – коли "кляті москалі" відчепляться, коли "війна скінчиться", коли буде "нормальна влада". Колись, у далекому неосяжному майбутньому, ми почнемо жити у мирі і злагоді. Але чи вперше ми чубимось в прямому сенсі між собою? Кожного разу у цьому винен хтось інший, якісь вороги, сторонні нелюди, що поділили нашу країну. І щоразу  випливає: "запроданці", "зрадники", або на новий лад: "терористи" й "колаборанти"».
Ольга Боглевьска, журналістка (Запоріжжя): «Від того, що людину назвати дурнем, вона не порозумнішає і думку стосовно власної натури не змінить. А от ворога собі неодмінно наживеш. Будь-які принизливі слова повертаються бумерангом до мовця. Такий висновок роблю, коли доводиться вкотре обговорювати тему "мови ворожнечі".  Одна справа, коли мовні "клейма" вживаються у приватних розмовах – це, звичайно, несе в собі загрозу розпалювання ворожнечі, проте хоча б не масову. Й зовсім інша, коли означення "сепаратисти", "колаборанти", "бандити" вживають у ЗМІ, формуючи у громадян відповідні погляди». 
ДОНБАС: ДО НАС  ЧИ  ВІД НАС?
Ірина Назарчук: «Тих, хто був змушений переїхати з тимчасово окупованого Криму і окремих територій Донбасу, переважна більшість населення України називає "біженцями", що категорично не так. Інший термін, хоча і правильний з точки зору законодавства – "внутрішньо переміщені особи", але все ж таки штамп…»
Олексій Кравчук, студент факультету журналістики  (Луганськ-Одеса):  «Мне очень не нравится термин "внутрішньо переміщена особа". Сильнее мне не нравится только, когда меня называют "беженцем"…» 
Наталія Кравчук: «Якось я їхала на прес-тур. По дорозі журналісти  почали знайомитися один з одним, та цікавитися: звідки хто,  який регіон представляє, де раніше працював (ла), яку хто  має освіту – стандартний набір питань. Мене дуже вразила дівчина, яка мовчала під час загальної бесіди, і тільки коли до неї звернулися особисто,  тихо відповіла, що  раніше жила у Донецьку, а після відомих  подій  переїхала працювати до Києва.  І додала, що не любить говорити про минуле, бо нерідко  люди, коли  дізнаються, звідки вона родом,  "розповідають все, що думають про жителів Донбасу" та "звинувачують у всіх смертних гріхах"». 
Ольга Боглевська: «За моїми спостереженнями, головне  джерело такої стигматизації  – не журналісти. Принаймі,  серед колег, з якими я  спілкуюсь, немає відвертих порушників етичних стандартів. Навішування ярликів – це швидше народна справа. Грунтується вона, як і будь-яка міфотворчість, на усних переказах інформації, котра є неповною, упередженою, швидко спотворюється. Тримаються подібні погляди й на звичайних людських страхах. Також не слід відкидати усне розповсюдження подібних чуток як технологію інформаційної війни проти України. 
Прорахунки українських ЗМІ полягають не у цілеспрямованому тавруванні громадян з ОРДЛО. А, вочевидь, у недостатній кількості і недостатньому просуванні цікавих і чесних матеріалів про життя у "сірій зоні", про долі переселенців, їхні політичні погляди, їхню участь у житті суспільства. В ідеалі хотілось би читати й дивитись більше матеріалів із Донецька та Луганська (цю функцію, зокрема, виконують автори передач "Донбас. Реалії" та "Крим. Реалії"). Так само, як  когось очорнювати, журналіст не мусить когось відбілювати. Але це й не знадобиться за умови сумлінного дотримання стандарту повноти інформації».  
Олексій Кравчук: «Проблема  в том, что собирать материал в зоне конфликта тяжело: люди не верят в благие намерения журналистов, не хотят помогать и могут враждебно отнестись, если ты, по их мнению,  принадлежишь к "неправильной" стороне. Когда пишешь про людей, а люди не хотят, чтобы о них писали,  вряд ли получится  хороший материал».  
Ольга Боглевська: «На одному з тренінгів, що стосувався обговорюваної теми, український журналіст й письменник Артем Чапай розповів про свої пошуки родини переселенців у Коломийському районі Івано-Франківської області. Там  гуляла чутка про сім’ю, котра, користуючись добротою хазяїна, квартирувала безкоштовно, а позаочі, спілкуючись телефоном із родичами, що лишились на Донеччині, називала його дурнем – мовляв, "цей дурень нас годує". Прагнучи перевірити факт, Артем об’їздив усі місця району, де знаходились переселенці, але показати ту конкретну сім’ю йому ніхто так і не зміг. Місцеві жителі казали: "Ми чули про той випадок, але він стався, мабуть, в іншому селі, бо переселенці, що мешкають в нас,  порядні люди". Майже слово в слово цю історію мені довелось чути і в Києві, з тією різницею, що розслідувати її ніхто з журналістів не намагався, а шкода…
І кілька слів власне про жителів Донбасу, по відношенню до яких струмує ворожнеча з іншої частини України. Наскільки вони "самі винні" у ситуації, що склалася? Всім, хто живе в Україні, варто зняти рожеві окуляри, якщо хтось ще цього не зробив, і уяснити, що наша держава зразка 2014 року виявилась надто слабкою, щоб захистити своїх громадян від нападу купки бандитів. За чотири  останні роки відбулися державницькі зрушення, проте розраховувати треба в першу чергу, як і раніше, виключно на себе. На мою нефахову думку, більшість проукраїнськи налаштованих людей все ж залишили окуповані території, якщо фізично могли це зробити.  А соціально інфантильні громадяни, для яких "головне, щоб зарплату платили" за будь-якої влади, ніяк не можуть розраховувати на компліменти з боку українських ЗМІ, і це правильно. Країна переживає гострий кризовий момент й без активної підтримки або хоча б позитивного ставлення до неї громадян просто не виживе».    
Тамара Гладка: «Якщо   ми у ЗМІ використовуємо такі слова, як "терористи", "колаборанти" (як гарно виглядає цей синонім до слова "зрадник"!), "вороги",  то чи не втратили ми здоровий глузд, коли кажемо про намір повернути ці регіони до  складу держави?! Ці слова, власне, й створені для того, щоб позначати тих, кого ми не бажаємо бачити у власному оточенні живими й здоровими.  У короткостроковій перспективі це має сенс, бо підтримує бойовий дух, об’єднує народ проти спільної загрози, спрощує ситуацію до "чорного та білого". Але об’єднує не лише нас, але й "їх": жодна людина не бажає бути знищеною.
І по той бік фронту також читають нашу пресу й дивляться наші новини.
Російські ЗМІ називають нас ворогами, вигадують страшні казки про розіп’ятих дітей, засуджують нас за жорстокість по відношенню до мешканців окупованих територій, а що робимо ми у відповідь? Підтверджуємо все, що про нас розповідають, прямо кажучи:  "ми бажаємо вас знищити". Не загарбників чи найманців, не подурілу від жадоби верхівку російської влади (від якої страждає її власний народ), а своїх співвітчизників.  
Мабуть, для когось мої слова будуть болючими, але ці "зрадники" й "запроданці" – наші брати-українці. Ошукані співвітчизники, жертви гібридної війни, збиті з пантелику: незважаючи на все, що відбуваються, вони не наші вороги. Наші вороги ті, хто обдурив їх та примусив підняти зброю проти своїх. 
А погрози знищити "терористів" чомусь спокійно уживаються із заявами про будівництво демократичної країни, вільної від насильства й дискримінації. Чудової держави, де кожному – яких би поглядів він не дотримувався, яку б релігію не сповідував, яким би шляхом він не йшов – гарантована безпека та повага» 
СПОЧАТКУ БУДЕ СЛОВО 
Інна Кац, журналістка (Одеса): «Рано или поздно война на Донбассе закончится, и Украине придется выстраивать  отношения с жителями региона. А для этого следует четко определить свою позицию по отношению к ним. И ясное  понимание, что такое  "язык вражды",  может стать одним из первых шагов на этом пути. Но важно, чтобы выработкой такого  понимания  занимались здравомыслящие  специалисты,  способные видеть картину в целом и делать правильные выводы».
Ірина Назарчук: «Мені подобається визначення  Оксани Ярош: "нові жителі".  Ось вона, "інформація для роздуму" для журналістів, які пишуть story, longread про непрості долі тих, хто через війну став нашим сусідом по будинку чи двору, колегою по роботі».
Тамара Гладка: «Питання використання "мови ворожнечі" при  висвітленні ситуації на Сході України не має однозначного вирішення. Чого ми домагаємось? Вказати на ворога,  знелюднити його, перетворивши на карикатурну постать? Чи навпаки, продемонструвати готовність прийнять блудні області назад, як люблячі батьки своїх нерозумних дітей? 
В кожного з варіантів  є свої недоліки.  Але ж ми вже – навіть розірвані й скалічені – кращі за Росію. Лишень подивіться, яке лихо коїть влада сусідів: нав’язування стандартизованих релігійних поглядів, знищення "свободи слова",  нескінченний шантаж сусідів запасами нафти й газу замість розвитку національної промисловості, профанація замість виборів… 
Навіть зараз ми – кращі, бо не коїмо таких дурниць. Залишився невеличкий крок: перестати вишукувати ворогів серед своїх, ліпити один на одного мішені для снайперів "мовою ворожнечі", і почати, врешті решт, будувати ту саму омріяну сторіччями країну. До якої не страшно повернутись, склавши зброю».
Ірина Назарчук: «Ця тема ще довго буде актуальною. Бо з одного боку, ухваленим нещодавно законом про реінтеграцію Донбасу передбачається кримінальна відповідальність осіб, причетних до збройної агресії Росії. З іншого, з’явилися законодавчі ініціативи, зокрема,  про відповідальність за публічне заперечення агресії Росії проти України,  про колабораціонізм. Їх запропоновано на розгляд Верховною Радою. Отже, є запит на інформацію і нові матеріали: бо чим скоріше журналісти розберуться у запропонованих проектах законів і донесуть  інформацію до суспільства, тим скоріше влада усвідомить, що до проблеми є суспільний інтерес, і нехтувати нею не вийде».  
Олена Андрющенко: «Я цілком розділяю думку, що нам  треба ґрунтуватися та об’єднуватися на  тому,  що ми –  політична нація, українці.  І розуміти, що "якщо людина –  інша,  вона апріорі тобі не ворог"».
Тамара Гадка: «"Спочатку було Слово" – пам’ятаєте? Все починається зі Слова: і війна, і мир. Обираючи слово, яким назвати мешканців Сходу, що піддалися ворожій пропаганді, ми обираємо майбутнє. І хочеться вірити, що це слово розпочне примирення».  
Автор: Олександр Галяс
 
оружие
оружие