Музична історія

07:11, 16 Листопад 2017

З самого раннього дитинства мені подобалося слухати музику й міг я цим займатися годинами.

В нашій комуні був сусідський хлопчик, що грав. Він брав уроки гри на фортепіано у вчительки прямо у себе в кімнаті. А я полюбляв сховатися за інструмент і тихенько слухати ці уроки. Батьки швидко помітили мій інтерес, але зрозуміли його неправильно. В ті роки в Одесі, як і на більшій частині території СРСР, було прийнято вчити дітей музиці. Інтерес до фігурного катання або англійської мови прийшов набагато пізніше. Мої батьки чомусь вважали мене талановитою дитиною. 
Талановита дитина, крім безладного читання книг в ті роки, не могла зростати без музичного інструменту. Як в мініатюрі Жванецького: «молодші вже на скрипці, старші вже на роялі». А вже одеські діти завжди були «попереду планети всієї». У комуні піаніно поставити було ніде, тому я ходив у струнний оркестр при Будинку вчених, де грав на балалайці. Мама мала б вже тоді зрозуміти, як я ставлюся до цього інструменту й відчути мою «любов» до майбутнього. Але вона не зрозуміла, а татові було не до цього – він полюбляв дивитися й слухати по телевізору лекції місцевого політичного оглядача і балакуна Аппатова і обговорювати їх з друзями за склянкою недорогого вина під назвою «борщ» за 90 копійок літр. Мама чекала нашого переїзду в самостійну квартиру та придбання музичного інструменту «як у людей». Нарешті заповітний ордер ми отримали. Всі розмови під час переїзду крутилися навколо майбутніх уроків музики.
На мою біду, в нашому під'їзді оселилися не тільки нові любителі «борщу», а й дві сестри, які добре грали на інструменті й давали уроки знайомим. Вони були набагато старші за мене й мого молодшого брата та були гордістю нашого будинку. Вони не були схожі на інших – вони були представницями рідкісного для Одеси народу «караїмів». Мої батьки, як і більшість сусідів, цього слова не знали й називали їх просто «євреями». Просвітився я з цього приводу лише за кілька років завдяки енциклопедії. Дівчатка були дуже гарними, розумними і контактними. Вони ніколи не лаялися ані з сусідами, ані з батьками або одна з одною. 
Для нас це було дивно і не дуже зрозуміло, тому що в будинку лаялися практично всі. Типовим сусідом був галасливий випивака дядько Вітя, який брав активну участь у будинкових і дворових дискусіях на тему «хто винен в наших бідах і що робити далі». Він дійшов висновку, що причин цього всього дві - євреї і низька якість алкогольних напоїв. Це не заважало йому після суперечок пити ці напої з цими самими євреями. Потім хтось когось розводив або розносив по квартирах. А з «караїмської» квартири випромінювалися доброта і затишок. Батьки «дістали» піаніно і почалися уроки. 
У той час перед дітьми стояла дилема – отримати інтелігентну професію типу вчителя, лікаря, інженера або стати «роботягою», який кожен день ходив би на роботу на завод з авоською з пиріжками, бутербродами й повидлом в папірці, що купували зазвичай в нашому гастрономі неосяжні жінки-малярші в неосяжних комбінезонах зі слідами оліфи і усіляких фарб. Цими «жахами» нас лякали батьки. Спочатку нам часто снилося, ніби страшне повидло, постійно вилазить з папірця. Воно стало символом нещасливою життя та падіння в прірву. Врятувати нас могли тільки уроки музики. Коли ми протестували, мама говорила, що нам залишається тільки «ганяти собак» і готуватися до повидла. Батьки мріяли, щоб ми пішли второваним численними батьковими й маминими знайомими шляхом у доценти з аспірантури. Нам постійно, як би між іншим, розповідали про цих знайомих завкафедрами. Напевно, в Одесі не було стільки кафедр, скільки знайомих, що завідували ними. 
Уроки музики в нашому домі не брав ніхто, та й в сусідніх будинках меломанів було порівняно небагато. Ми жили у військовому містечку, де пацани воліли до спорту. Музику слухали на радіолах і з радіоточок. Наші відносини з музикою якось не дуже добре склалися. Одна справа - слухати музику, а інша - в самий «золотий» посляшкільний час замість прогулянок на велосипедах, які тоді називали забутим нині словом «лайби», і футболу, тикати неслухняними пальцями в чорні та білі клавіші, намагаючись отримати мелодію або якусь її подобу. Ми зненавиділи підручник «Школа Ніколаєвої» і бажали її автору усіляких бід і нещасть. Для нас вона була гірша за шкільного завуча Тамару Іванівну, яку боялися всі, хто жив у містечку через її гучний голос і зачіску, прикрашеною «дулькою». Ми швидко розчарували маму, яка зрозуміла, що піаністів з нас не вийде. Адже тільки Бетховен міг врятувати нас від сливового повидла. 
Залишалася остання надія, що ми станемо хорошими дітьми і будемо радувати сусідів і родичів прекрасним, нею повинна була стати наша фортепіанна майстерність. Батько, який виріс у допатефонний і домагнітофонний час, вважав, що кожен повинен вміти грати хоч на чомусь крім маминих нервів. Магнітофон як альтернативу виступам в концертному залі у фраку він не сприймав. Батьки мужньо терпіли наші «екзерцізи», сподіваючись на «плоди освіти». Мені картину дуже псував мій молодший брат, якому через младість, дозволялося грати одним пальцем. Мені поблажливості не було - я грав двома руками, тому улюблена моїми батькам і неймовірно модна тоді «летка-єнка» постійно звучала як похоронний марш Шопена. Інші твори великого поляка у нас не виходили, як я не старався. Контраст між виконаннями пригнічував навіть мене. Але маму влаштовував навіть Шопен замість Бетховена. Я ненавидів Бетховена і його «Сурка». Ми з братом були готові стати кушнірами і здерти з нього шкіру. З бабака, а не з Бетховена. 
Поступово ми спустили справу на гальмах, нам допомогла наша вчителька, якій ми поскаржилися на нелюбов до музики. Вона переконала маму, що не вистачає часу на уроки з нами. Мама зі сльозами погодилася. Піаніно вона продала. Так я не став ані Святославом Ріхтером, ані Олексієм Ботвіновим, хоча іноді трохи шкода - я б, можливо, непогано виглядав би у фраку з букетами квітів. Я так думаю. Тим більше, що саме тоді я полюбив «Бітлз» та інших подібних патлатих музикантів. Згодом я полюбив і Бетховена, і бабаків, а собак ганяти так і не став. Сливове повидло я дуже люблю їсти, навіть іноді роблю його, хоча їм не з папірця, а з тарілки. Але це вже зовсім інша історія.
Автор: Леонід Кучеренко
Переклад: Олена Нуньэс