Не терпіти нетерпимість

терпимість
07:12, 21 Грудень 2017

«Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання. Вказувати на відповідні ознаки особи (групи людей) слід лише у випадках, коли ця інформація є неодмінною складовою матеріалу». 

Стаття 15 «Етичного кодексу українського журналіста», укладеного Комісією з журналістської етики, навряд чи  може викликати заперечення. Власне кажучи, за десять років існування Кодексу її ніхто і не намагався заперечувати чи змінити. Але в своїй повсякденній практиці вітчизняні медіа це положення  часто-густо просто ігнорують – на користь «мові ворожнечі». І один з найпоширеніших проявів «мови ворожнечі» – ксенофобія. 
У відповідності до Конституції,  Україна – держава багатонаціональна, тож не дивно, що представники різних етнічних груп беруть участь у її політичному житті. Але деякі ЗМІ так не вважають. Зокрема, це зображення (http://www.lkp.org.ua/3.jpg), створене ще у  2014 році, деякі видання  ще й досі використовують як ілюстрацію до новин.
Розпродаж народного майна триває далі: Рада прийняла закон про приватизацію
Шуфрич вступив до партії єврея Рабіновича
Щойно громадянин України стає публічною персоною, як починається обговорення:  а чи дійсно він українець? Не уник цього і нинішній  Президент.  Не встиг Петро Порошенко відсвяткувати перемогу на президентських перегонах,  як ЗМІ радо підхопили та понесли світом його «справжнє прізвище». Як не дивно, але мало кому спало на думку перевірити: звідки «ростуть ноги». Між тим, не треба багато часу, щоб становити, що  вперше цю «версію» було оприлюднено у соцмережах нікому не відомим мешканцем Мінська (!) Олександром Адамчуком у березні 2014 року. І ось вже у 2017 році люди виходять на мітинг з плакатами «Вальцмана на кіл», а видання «Голос.юа» зазначає у примітках, що Вальцман – «справжнє прізвище Порошенка» СБУ возбудило дело на активистов движения за импичмент Порошенко 
Так само вже не перший рік у ЗМІ мусуються плітки про «дівоче прізвище» Юлії Тимошенко, яке здається журналістам то вірменським, то – єврейським. Хоча  з цих публікацій важко зрозуміти,  яким чином етнічне походження впливає на її політичну діяльність. 
Дівоче прізвище Тимошенко – Григян. 
Дочь диспетчера таксопарка Юля Григян-Телегина… 
Нерідко журналісти виносять у заголовки навіть відверто ксенофобні вислови  деяких українських політиків: «Я не антисемитка, просто не люблю жидов, хохлов, кацапов и ляхов», – Надежда Савченко.
Віталій Бронштейн, заслужений працівник освіти України, активний дописувач кількох видань, зазначає, що такі «скандальні новини» на кшталт «справжніх прізвищ» – досить типове явище для пострадянського простору. Однак це  аж ніяк не виправдовує тих, хто користується ксенофобними висловами для маніпуляції увагою виборців. 
«Це наслідок нав’язаної віри у те, що весь світ змовився проти нас, – пояснює експерт, – а також бажання перекладати відповідальність за свої поразки на когось іншого. Суспільство, у якому національність стає тавром, не може нормально розвиватися, так розвалювались найвеличніші імперії». І дійсно – жодному з закордонних діячів не закидають обвинувачення у приховуванні етнічного походження та не вигадують «справжніх прізвищ», у той час як походженню українських політиків з «неналежного» етносу, області країни чи навіть соціальної групи присвячують цілі статті: Винницкие, харьковские, черновицкие, донецкие: с чего начинались украинские кланы 
Гірше за всіх, звичайно ж, доводиться тим політикам, які не приховують своєї національності – Мустафі Найєму, Міхеїлу Саакашвілі, Володимиру  Гройсману…  
Близько 300 публікацій щодо діяльності цих політиків підкреслюють їх «неукраїнське» походження. Як зазначає віце-президент Європейського Єврейського Конгресу Євген Червоненко,  ксенофобна риторика в українській політиці застосовується тоді, коли потрібно відволікти увагу від важливих для суспільства подій або виставити позитивні результати опонентів у негативному світлі. Як видно з наступних публікацій – це твердження небезпідставне:
Одесский эксперимент по-грузински
Дмитрий Голубов: «Пока НАБУ руководит подчиненный Саакашвили, никаких уголовных дел против грузинской банды не будет» .
Пуштун Мустафа Найем искренне обрадовался аресту украинского националиста Мосийчука   
Народный депутат от Блока Порошенко Мустафа Найем (пуштун по национальности) переправил на Украину из Афганистана около сотни своих многочисленных родственников. 
Гройсман попал в список самых влиятельных евреев мира. 
Корбан: Коломойский не будет президентом, поскольку он – еврей.   
Як зазначає Клеменс Шьолль,  директор програми «Медіа-посередники між народами» для журналистів з нових країн-членів ЄС, окрім явної «мови ворожнечі»,  яку легко «зчитати» у журналістських матеріалах, поширенню ксенофобних настроїв сприяє також штучне створення «зовнішнього ворога». «Коли ми вказуємо на те, що якась країна ставиться ворожо до нашої, або втручається у наші внутрішні справи, переслідуючи свої власні інтереси – ми підбурюємо людей до боротьби з «непрошеними гостями, – каже німецький медіа-експерт. – Звичайно, пересічні громадяни не можуть особисто розв’язати війну проти цілої країни, але це істотно підігріває націоналістські погляди». Насправді, інколи публікації виглядають так, ніби Україна перебуває у стані «холодної війни» з цілим світом:
Украина: внешнее управление под маской борьбы с коррупцией?
Американская власть на Украине, или Управляемая самостийность. 
НАБУ и «еврооптимисты» вводят в Украине презумпцию виновности, – Мартыненко.
Зростання рівня ксенофобії у ЗМІ неодноразово відмічала у своїх доповідях і Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ЄКРН). Вже п’ята доповідь ЄКРН, оприлюднена 19 вересня 2017 року,  вказує на те, що деякі сегменти засобів масової інформації продовжують зображувати представників етнічних меншин в негативному світлі: «образливі слова расистського характеру часто використовуються в заголовках новин та статей, і проблема з такого роду лексикою не завжди усвідомлюється працівниками ЗМІ». Окрему увагу у документі приділено політичним діячам, які активно використовують «мову ворожнечі» у своїх публічних заявах – і ЗМІ жодним чином не вказують на неприпустимість такої поведінки, поширюючи ксенофобні (і не тільки) вислови.
Проте, журналістка видання «Ділова столиця» Олександра Захарова вважає, що проблема ксенофобії може бути перебільшеною – адже державна статистка надає показники набагато кращі, ніж у більшості країн ЄС. «Її намагаються спростувати недержавні громадські об’єднання, -  вважає журналістка, – але ж тут постають питання релевантності таких непрофесійних досліджень та особистої вигоди цих організацій: їм важливо створити негативну картину для того, щоб західні донори виділяли якнайбільше грантів».
Щодо шляхів вирішення проблеми думки експертів також розходяться. 
Співзасновниця та головна редакторка «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка пропонує звертати менше уваги на «мову ворожнечі» та створювати більше позитивних матеріалів, які б висвітлювали життя уразливих груп населення. За ії словами, саме таким шляхом боротися з ксенофобією вирішили у США. Там також вважають, що якщо перестати говорити про ксенофобію або висвітлювати її прояви, говорячи лише про інші країни чи далеке минуле,  суспільство забуде про прояви національної нетерпимості. 
Іншу позицію займає  харківський науковець Вікторія Болотова: «Варіант ігнорування нам категорично не підходить, – каже членкиня Соціологічної асоціації України. –  У нас інша країна, з іншим менталітетом і іншими законами. Мені здається, що в нашому випадку ефективнішим буде інший варіант. ЗМІ мають  показувати суспільству, що проблема ксенофобії існує, і про це не можна мовчати. Можливо, варто  організовувати різні програми, акції, мітинги або дні культури, наприклад, створювати білборди і розтяжки з відповідною соціальною рекламою, а в інтернеті розміщувати тематичні медіа-проекти». 
Єдине, в чому збігаються усі опитані експерти – високий рівень ксенофобії є соціально небезпечним, оскільки перешкоджає розвитку суспільства, підсилює рівень маргіналізації та економічної нерівності всередині держави. 
Публічне життя країни, яке висвітлюють ЗМІ, вказує людям на допустиму поведінку у повсякденному житті та формує стереотипи – як позитивні, так і негативні. Як влучно зазначив Клеменс Шьолль,  коли ми використовуємо національність як образу, ми не можемо образити людину – ми ображаємо цілу націю.
Кілька днів тому одного з авторів цих рядків довелося брати інтерв’ю у  першого  заступника  Голови Спеціальної  моніторингової  місії  ОБСЄ в Україні Олександра Хуга. Розмова, зокрема, торкнулася впливу ксенофобії та інших проявів ненависті на події у «гарячих  точках».  
«Будь яка форма ненависті, нетерпимості має бути  зупинена, оскільки у кінцевому рахунку це призводить до конфлікту», – сказав досвідчений дипломат, якому довелося працювати у багатьох проблемних регіонах нашого континенту, і який  пересвідчився в цьому  на багатому власному досвіді. 
З цього свого досвіду О.Хуг виніс впевненість, що найкращим інструментом недопущення конфліктів є діалог: «Ненависть досить часто є  результатом  непорозуміння,  помилкових уявлень. Тому і потрібен діалог, щоб краще зрозуміти іншу сторону і знайти точки дотику, які дозволять поступово ліквідувати конфлікт або ж не допустити його.
Я не настільки наївний, щоб вважати, ніби одна зустріч допоможе врегулювати конфлікт. Діалог не є механічним за своєю суттю, він повинен еволюціонувати. Але, чим раніше почнеться діалог, тим більше шансів, що він буде ефективним». На наш погляд, подібний підхід варто застосувати і при вирішенні проблеми протидії та поступового  викорінення «мови ворожнечі» у  вітчизняних  мас-медіа. Так, було б корисним організовувати та проводити спільні зустрічі та обговорення журналістів та представників «вразливих груп», щодо яких застосовується «мова ворожнечі».  Звичайно, марно сподіватися, що за одну-дві чи навіть кілька подібних зустрічей-діалогів вдасться позбутися стереотипів, які ще досить  живучі у масс-медійному  середовищі,  але без такого діалогу проблему не вирішити. 
Інший ефективний шлях – це просвіта, зокрема, поширення медіаграмотності  серед самих журналістів: крім  звичних семінарів та тренінгів варто проводити обговорення «вразливих» матеріалів, щоб на конкретних прикладах довести авторам хибність та можливі наслідки використання «мови ворожнечі». Кожний представник мас-медіа  має усвідомлювати небезпеку проявів у засобах  масової інформації, ненависті щодо «інших», та  робити все можливе, аби уникнути її поширення. 
Тут  ми стикаємося з глобальною проблемою  саморегуляції мас-медійного середовища.  Самі журналісти мають проявляти нетерпимість до статей чи передач, які мають ознаки ксенофобії, сексизму, лукізму, ейджизму та інших проявів «мови ворожнечі».  Комісії з журналістської етики мають,  нарешті, з аморфних,  частіше за все суто формальних, структур  перетворитися на дійові   органи впливу. Як не парадоксально це прозвучить, але до роботи цих комісій, разом з авторитетними журналістами,  треба широко залучати  і молодь, навіть студентів;   брак досвіду молоді люди компенсують свіжими знаннями та бажанням застосувати їх на практиці. 
Цікаво та корисно, на наш погляд, було б використати досвід Європейського форуму медіа-громад (The  Community Media Forum Europe – CMFE), Європейської  федерації журналістів (EFJ) і Артикль 19, які  започаткували кампанію #MediaAgainstHate з метою протидіяти розпалюванню ненависті та дискримінації у засобах масової інформації. Ця кампанія  спрямована на поліпшення висвітлення у ЗМІ питань, пов’язаних з групами, до яких найчастіше застосовується «мова порожнечі»; підвищення потенціалу громадянського суспільства і медіаспільноти у боротьбі з пропагандою ненависті, нетерпимості, расизму та дискримінації; надання підтримки журналістам, котрі викривають розпалювання ненависті тощо.      
Методів та форм протидії «мові ворожнечі» у засобах масової інформації  – чимало.
Та все починається з одного: власного усвідомлення того, що необережне  слово чи неперевірена інформація можуть спричинити  конфлікт з драматичними  наслідками. Події у Лощинівці – наглядне тому підтвердження.          
Автори: Олександр Галяс, Тамара Гладка
Ця стаття підготовлена в рамках ініціативи «Мова ворожнечі» в українських ЗМІ: ідентифікація та протидія», яка впроваджується Одеською обласною організацією ВГО «Комітет виборців України» за фінансової підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Зміст публікації являється відповідальністю виключно авторів.