Нерафіноване буття

ребенок, смех, улыбка, стих
11:07, 18 Липень 2019

Пропонуємо до вашої уваги життєстверджуючий вірш Вікторії Гапчук :) 

І настане той день, коли зайнятий хтось стягне навушники, бо наївся Л. Ґаґи.
Раптом набере свою бабцю — спитає: 
— Що ви там, як ви? 
На шляху до кіно загальмує, отямиться, 
Побаче скромне дівча — за нею плентає п’яниця. 
Стиха оком накине на «панібрата», 
Про життя розповість і за що буває  відплата. 
Протверезить глузд приблуди палкою розмовою, 
Фарбою слова отямить змістовною
На кінопрем’єру спізнився — у відчай він не пірнає.
На афішу дивляться діти, — він до них підбігає.     
Віддає їм квитки, проводить до зали, 
А сам повз всі спини й обличчя вокзалу, 
Зайшов у автобус, усівся.
І миттю із пані очима зустрівся. 
Протер рукавом свої щільні діоптрії, 
Помітив що та при надії — на обрії,
В душний салон, як шкварка зайшла, обімліла, 
А він же місце для неї тримав! 
Маякнув їй — жінка зраділа. 
— Фух, останній триместр, — сказала вона. 
— Дякую, друже! Хоч живіт ще маленький, але як втомлююсь я!  
Невдовзі хлопчина кругом озирнувся, 
Помітив, що кондукторші бува приглянувся. 
Мовляв, думає: «Оце так мужчина, — 
Чуйна росте якійсь мамі дитина».
Аби марнославство не годувати, — 
Почав він до виходу емігрувати. 
Вийшов. День благословляє. Сонце носа лоскоче, 
На розі Нісан проїжджає.
Штани, майже білі, дитини прекрасної з калабатини водою скропляє. 
Подивився: 
— Слава Богу! А я гадав, коли нарешті новий порошок зі старим порівняю?
Так і знав!
Нагода здійснилась.   
Про серветки сухі подумав герой: 
— Порошок аж удома, а болотяка зі мною. 
— Не в пєрвой, — прямувала мадам із собакою — Пронькою, 
На героєві побачила знайому футболку 
— Бодька думала мій. Вибачай, не впізнала!
На ось, не даром в торбі валялась. 
Дає йому в руки пачку серветок. 
— Дякую дуже! Це так мило, мадам! 
Помолюся за вас — користь вашим ділам! 
Натхненно по вулиці неквапом йде, 
Бачить, як гусінь комара жує. 
Кумкання жаб від горобців розрізняє, 
Над головою цвірінькають, — він їх не спиняє. 
— Оговтався я, чи це дійсно весна!? 
Травень звабливий, чом не куняю я? 
Як завжди не хочу купляти суші, 
А співати пісень і їсти галушки? 
Не хочу батькам знов дошкуляти… 
Подумав герой і помчався до хати. 
Зачинився на кухні — стіл накриває. 
Шарлотка у печі горить. 
— Ех, ладно. Буває! 
Горілики зрізав — пиріг він розкрає, 
І кремом пухнастим «гріхи» закриває.  
— На кухні у нас оселився друїд!?  
Що це тут смажиться, шкварчить і кипить? 
Порушивши спокій, процес бачить мама, 
А слідом за татом, небога Руслана —
Брата героя випадково прекрасного. 
— Усі вже зібрались!? Ну давайте, ідіть! 
Тарілки із шафки тільки візьміть.  
Як день минув, тату? 
А що тітка Майя? 
На роботі привітали чи вона вихідна? 
А ти як, матусю, на манікюр сходила? 
В тренді зараз френч чи стрази з акрилом? 
Ну, ви сідайте. А я скоро прийду. 
Тільки сусідам обід віднесу. 
Там дядько Льоня ногу зламав.  
Тітка Аня сказала — я розпитав. 
В подиві катаклізми такої стали батьки варіанти тлумачити: 
— Подорослішав?  
— Закохався! 
— А може став він пиячити!? 
— Можливо парі з ким уклав та й чудить? 
А завтра знову скаже: «Все болить — в універ не піду, залік перескладу, а шлях до бабусі через «скайп» прокладу!»
В тарілку батько голубці накладає.   
Їсть і майже свідомість втрачає. 
— Хіба це можливо, таке ще буває? 
Такі голубці мій шлунок вперше вживає! 
— Татусю, мамуню, сметанки беріть!  
На базар ось ходив. Дивлюсь — дядько Толя, 
А з полуницею, праворуч нього, чую ґвалт — тьотя Оля. 
«Кістки болять, — каже, — з сьомої стою … 
Базару немає — назад заберу». 
— І кажу їй тут: донт панік, мадам! 
Зараз люди будуть! 
І бачу циган. 
Підходжу до них — читаю: «полуницю по 40 оптом купляю» 
Підійшов, прицінився, жартома все віддав.  
Тітка Оля дякувала, але я так і знав!  
Що п’ятами час був уже накивати, 
А то дасть на морозиво і шоколадки.
Але ж не морозиво, а цигарки куплю!
Папіроски  «столичні» мої — як їх люблю…
Тобто любив! Любов ще, може бути, 
Моя до них погасла не зовсім! 
Але, нехай вона вас більше не тривожить! 
Не хочу вас засмучувати чимсь! 
Та й жінці я просто так допоміг. Дрібниця — буває. 
Нам же всім так бракує, не вистачає, 
Когось ну дуже простого!
Хто не зайнятий з 6-ї і до 21-го. 
Хто повз мігрень голови всюдисущу, 
Підніме її і на задачу «складнющу», 
Знехтує посмішкою уявну скорботу.
На  дітей не накинеться за якусь-там пригоду.  
Не дасть пішоходу оцінку лайливу, 
Коли той на зеленому ґав половить на відмінну, 
Від тих, що завжди поспішають. 
Адже справи  у всіх, смартфони палають. 
Оскаженілий годинник — на руці циферблат. 
Сповіщення, сторіс, підписки, канали. 
Халати в хімчистці, на зупинці нахаби. 
Кудись всі біжать, виростають, вмирають, 
Мамині туфлі носить починають. 
Та настане той день, коли зайнятий хтось стягне навушники, бо наївся Л. Ґаґи. 
Встане. І ось, в щирім глузді відваги
Помічати не стане всі облоги, зигзаги. 
В нерафінованому бутті залишиться, 
Стане весь світ відчувати, але спершу наважиться,
Товариша в долоні істини штовхнути.
Пані в автобусі місце вступити. 
Від дефолту полуничного спасе продавчиню, 
Стіл хутко накриє, купить гірчицю, 
До голубців — ні, сметану! 
Спромігся відчути, як все це буває
Чому так важко люди людей помічають, 
Розповів хлопець батькам історію цю. 
Побачило сімейство таку небилицю — у сні… 
Зітхнули… Зрозуміли, що сон. 
Примарний, як «стасомихайлівський» шансон… 
Ковтнули повітря, розум швидкий, 
Все розпізнав…
Але їх малий був прудкий! 
Часом лазив в криницю, 
Розгадував  зорі і життя колісницю. 
Не дивлячись на годинник він й так розуміє, 
Життя коротке — люди марніють, від заздрощів зеленіють. 
А синього птаха ловити не вміють...

Якщо згодні, — залиште свій відгук:)

Автор: Вікторія Гапчук