Орест Лютий: «Я свідомо обрав свій шлях»

Орест Лютий
12:06, 04 Червень 2017

Більшості наших читачів мій співрозмовник відомий, мабуть, під сценічним ім’ям Орест Лютий.

Насправді ж його звуть Антін Мухарський, і він є митцем «широкого профілю» – актором театру та кіно, телеведучим, галеристом, письменником, засновником мистецької платформи «Український культурний фронт»… Власне, тому   наша  розмова швидко перейшла з мистецьких на політичні та світоглядні теми. А щоб було зрозумілим моє перше запитання, нагадаю, що батьки  Антіна – відомі  музиканти  Дмитро та Валентина  Мухарські – мали пряме відношення  до створення першого в Україні професійного жіночого вокально-інструментального ансамблю «Мрія», яким керував молодий тоді ще композитор Ігор Поклад…   
Один з моїх добрих знайомих якось зізнався, що в дитинстві сидів за одним столом з Дмитром Шостаковичем. А ви можете пригадати,  з  ким з видатних людей сиділи за одним столом у дитинстві? Чи, може,  в когось на колінах? 
– Я точно сидів на колінах у двох видатних митців  –  поета Юрія Рибчинського та композитора Ігоря Поклада,  це, можна сказати, мої  хрещені батьки. А ще в мене є унікальна фотографія, де я поруч з Діном Рідом – американським співаком, дуже популярним свого часу у Радянському Союзі. Справа в тому, що мої батьки у 1973-77 роках служили у Групі радянських військ у Німеччині, там виступали на спільних концертах з Рідом (який жив у НДР і навіть був одружений з німецькою актрисою), познайомилися з ним, і коли Дін приїхав до Києва, то, пам’ятаю, як в Палаці Спорту він тис мені руку, щось розповідав.   
Ще пам’ятаю, як їхав на таксі поруч з Софією Ротару…
І так – все  дитинство, бо мої батьки часто їздили на гастролі, і з трьох років мене тягали за собою. Я до цього часу дуже люблю ці пісні, які у буквальному сенсі слова всотав з молоком матері: «Ой летіли дикі гуси», «Водограй», «Сіла птаха».
Взагалі, творчість  пісенної  плеяди 1970-х років, найяскравіший з якої Володимир Івасюк,  і досі має на мене певний вплив, бо отой український романтизм, який вони сповідували, і  в  мені присутній. 
І куди все це поділося? От свіжий приклад: на відбірковому туру до «Євробачення» не пролунало жодної пісні, заснованої на українському мелосі. Цим це можна пояснити? 
– Ми живемо в революційні часи, а революція в нас перманентна. Коли мені доводиться дискутувати на такі теми, я завжди кажу: у 1917-му році стався страшний злам. Пролетаріат, умовно кажучи, переміг буржуазію, натомість  тепер буржуазія отримала можливість взяти реванш, хоча це  і не такий злам, як сто років тому. Зараз в нас відбулася національно-буржуазна революція. Але у мене передчуття, що цього разу ми пройдемо цей історичний етап не так, як наші предки сто років тому. 
На чому воно базується? На інтуіції?
– В світі зараз відбувається те, що можна назвати нео-варварством. Воно є трендом, який приходить на зміну ліберально-культуростичній моделі, де людина -  ніжно виплекана, позбавлена емоцій, крім якихось кошечек, собачек и причесок,  - знову занурюється в сувору, войовничу природу радикальної стилістики. І такі речі, як Молодість, Сила, Автомат в руках вступають в суперечку з «тонкими натурами либеральной интеллигенции». Це в глобальному контексті. А на нашому, пострадянському, просторі існує ще один фактор – давноруський  егрегор.
ДЛЯ ДОВІДКИ. Еґре́ґор (у перекладі з давньогрецької  – «дух-охоронець») – це «душа», «стани», «ментальний конденсат», який породжують думки й емоції людей, і який відтак  набуває самостійного буття. Щоб наочно уявити, що таке «еґреґор», уявіть гурт, колектив людей, об'єднаних ідеєю. Вся їх енергія, думки і емоції будуть формувати якусь субстанцію).
Київська Русь, Галицька Русь, Новгородська Русь,  в першу чергу, яку знищила Московія… Це егрегор, який в свій час живив повстання Разіна, Пугачьова… Це ж були козаки – вільні люди, які опиралися Імперії. І мені здається, що через конкурентну неспроможність Імперії, застарілі ідеологічні  механізми, які не враховують інтереси модернізації країни, зміни можуть  відбутися більш-менш лагідно, як за Олександра Другого (відміна кріпацтва тощо), коли історія зміниться «згори». Але влада може довести до того, що трапилося у 1917-му році.  Хоча мені здається  більш вирогідним мирний внутрішній переворот російської пасіонарної молоді, яка  візьме гору і змінить парадигму російського буття. А ми маємо  цей процес прискорювати модернізацією нашої країни. Хоч в нас теж чималі проблеми, але зараз якраз напрацьовуються м’язи нового українського суспільства.     
Ще в 1970-х роках у США з’явилася книжка, в якій 21-ше століття було названо епохою націоналізму. Як ви ставитеся до цього?
– Я – людина, що вихована у Радянському Союзі, й зараз спостерігаю дуже загрозливу тенденцію у західному середовищі. Мультикультурність, нівелювання статевих та етнічних ознак, призводить  до уніфікації. Експеримент з  глобалізацією світу не вдався.  Якщо апелювати до біблейських історій, то західне суспільство намагалося  створити щось на зразок Вавілону. Але ж Бог для чогось взяв і розділив всіх на окремі мови. Тобто Він кожному дав мову як інструмент спілкування з Богом, і я певний, що вищі сили розуміють: якщо Людство повністю  об’єднається, то Бог стане непотрібним,  і Людство  само себе знищить. А Богу цікаво з нами гратися, він не хоче втрачати цю іграшку … Націоналізм  на цьому етапі буде набирати обертів і мені здається, що недовго чекати на  розпад Європейського Союзу. 
У російського поета Олександра Мєжирова є такі рядки: «Плоды цивилизации зловещи: везде стоят одни и те же вещи». Тому у людини лишається одне, на що вона може спиратися у самоусвідомленні – нація. 
– Я, як людина, що занурена в контекст сучасного  українського мистецтва, спостерігав останні десятиліття просто-таки загрозливу тенденцію. Роботи, які містили будь-які національні ознаки, не проходили жодного конкурсу. Сприймалося виключно мистецтво, нав’язане, умовно кажучи, соросівськими фондами, де немає жодних національних ознак, натомість  заохочується   проблематика геїв, «собачек», катувань та насилля над особистістю, гендерне питання тощо.  А якщо десь, не дай Боже, виникало щось національне, це блокувалося. Я відчував ще у 1990-ті роки, що ми знаходимося у стані якогось дикого експерименту, сутність якого я розкусив лише згодом. І будучи людиною толерантною, вихованою на гарній літературі, на тезах «свободи, рівності, братерства», на європейській цивілізаційній парадигмі, я  свідомо обрав свій шлях, жертвуючи статками, бо  зрозумів, хто є моїм ворогом і проти чого я повстаю. Якщо брати мою природу, то я націонал-анархіст. Я – антидержавник – у глобальному сенсі, хоча зараз, звичайно, я «попутчик» української держави, якої не вистачає, щоб убезпечити мою територію і моїх співплемінників від винищення. Тому зараз я стою на українських державницьких позиціях. Але коли все буде добре, я стану обстоювати своє право вільної людини на те, щоб Держава була для Людини, а не навпаки.    
Ви певний час були радником міністра культури. Що ви йому радили?
– Моє «радництво» обмежилося  трьома  зустрічами, і взагалі заслуговує на півтори сторінки оповідання  – не більше.  Три поради давав я Кириленку: закон про меценатство, закон про меценатство і ще раз закон про меценатство… Ідея проста: меценат сам  обирає, які мистецькі проекти йому підтримувати. Але  гроші, які він вкладає у ці проекти, мусять  не обкладатися  податками. І все тоді стане на свої місця.   
Я про необхідність такого закону чую вже років двадцять, якщо не більше. Чому його не можуть прийняти? Що перешкоджає?
– Суспільство не готове… 
Чи не готове керівництво? 
– І керівництво не готове, і суспільство теж. На жаль, в нас процвітає шахрайство і неважко передбачити, що буде чимало спроб, прикриваючись  меценатством, виводити прибутки від оподаткування. Але я вважаю, що все-таки від такого закону буде більше користі. 
Як ви вважаєте, педалювання теми «українізації»   це веління часу, чи просто провокація, щоб відволікти суспільство від помилок та поразок влади?
– Ця тема постала на моїх очах у 1991-93 роках. Я добре пам’ятаю ці дискусії, які на жаль, ні до чого не привели. Тим більше, що Дмитро Табачник робив усе, щоб у мовному питанні нічого в Україні не змінювалося, бо, мовляв, усі і так все розуміють…
До речі, сам він чудово володіє українською… 
– Так, у розумі та освіченості йому не відмовиш,  але тим страшніше… Для нас питання мови  – це питання виживання України як держави. Бо мова – єдиний маркер існування народу. А коли ти сідаєш у потяг «Чоп – Харків», то перетнувши державний кордон України,  чомусь опиняєшся не в Україні, а в «русском мире», бо з динаміків чуєш: «Ах, какая женщина…» і таке інше… І мимоволі думаєш: де я, у Пермі, у Хабаровську? Ні, я у Харкові чи у місті, яке зараз називається Кропивницький… Навіть у Хмельницькому багато російської мови, хоча це західна Україна. Мова дуже  важлива для окреслення ареалу…
А чи можна примусити людину розмовляти мовою, яка їй не до смаку?
– Любити  – навряд чи, а  примусити – можна. Людина – тварина лінива і до всього звикає. Тому держава має змушувати. Хоче людина отримати освіту? Будь ласка, але українською мовою... Хоче людина працювати на державній службі чи стати депутатом? Хай володіє державною мовою. Людина, яка отримує платню з державного  бюджету, просто не має право не знати і не розмовляти українською державною мовою. 
Якщо на державній службі – звичайно. А  в бізнесі?
– Наведу  приклад сторічної давнини. Коли з’явилися перші авто, їх могли придбати лише дуже багаті люди, і вони їздили як хотіли. І коли держава почала наводити лад, спершу був страшний спротив: це же наступ на приватні права! Але що було робити державі, коли через поведінку багатих автомобілістів гинули люди?!    Так само зараз і у нас: через поведінку державників, які не справлялися зі своїми обов’язками,  через їхні амбіції теж гинуть люди, бо держава має окреслювати ареал свого існування саме мовними  кордонами. 
Давайте визначимося з терміном націоналізм: це любов до своєї землі, свого народу, а нацизм  – це наруга над іншими народами.
Якщо вже мова зайшла про визначення, то з наукової точи зору, націоналізм – це прагнення нації, щоб політичні кордони співпадали з етнічними. 
– Так. Але ми знаходимося і в пострадянському, постколоніальному,  і в якомусь травматичному стані…  Всі знають історію. Русифікація нікуди не поділася. А українській мові, що не підтримується державою,   дуже важко конкурувати з потужним російськомовним ресурсом. Все впирається у гроші. Був на початку 1990-х вибух чудової української музики, але у 1996-му заходить до України «Русское радио» і російські гроші, а далі  пішло – «Радио Шансон», «Шарманка» і таке інше. Ти приходиш з українськими піснями, а тобі кажуть: «Нет украинских  песен. И не будет». Русифікація була потужна… 
Але що заважало  створити конкурентоспроможний український продукт?
– Зараз, коли прийняли закон  про квоту українського  продукту в ефірі, одразу виявилося, скільки чудових творів лежало у шухляді.     А якщо поступово цю квоту підвищувати, то звичайно, з’явиться якісний музичний  матеріал. Я зараз, коли заробляю гроші, то  вкладаю їх у створення нових пісень. І це створює певний механізм: гроші отримують аранжувальник, музиканти, звукорежисери тощо. Але наш народ, на жаль, хоче  отримувати все «на шару».  Друзі, але це ж економіка. І пісня – це теж зброя.
Серед українських пісень вкрай  мало таких, які  надихали б на боротьбу, як кажуть, вели б у бій. На відміну від тих же російських чи німецьких. Лише одна пісня така пригадується: «Клятва» Григорія Верьовки та    Миколи Бажана. 
В нас воля єдина, і клятва єдина,
Єдиний в нас клич і порив…
А загалом українські  пісні – переважно  ліричні. 
– Такі пісні народжуються. Але досі існує спротив. «Народ хоче відпочивати», – кажуть. Те, що робимо ми, приміром,  це елітарне мистецтво. В нас є якийсь відсоток «своїх» слухачів, але це дуже якісні люди, і я їх дуже шаную та поважаю. Бо, щоб зрозуміти певні коди та історичні аналогії, треба мати освіту, принаймі, вище середньої.  Але приходиш до меценатів, пропонуєш свій продукт, а тобі кажуть:  «Це зараз не на часі». Так культура в Україні завжди була не на часі. Маю на увазі культуру контраверсійну.  А жити треба, от митці і кинулися заробляти..  
Я для себе чітко визначив межу: є мистецтво розважальне, і воно має право на життя,  а є мистецтво протестне, радикальне, яке має на меті зафіксувати стан суспільної думки   та емоцій в якомусь художньому творі. «Зупинися, мить, ти чудова!» Ось ту мить, яку я зараз відчув, я намагаюся зафіксувати в якихось образах чи формах.  Тішу себе думкою, що нашим нащадкам колись буде цікаво,що відбувалося у наші часи. Бо тут же не голий степ, не випалена земля…     
Автор:  Олександр Галяс    
Орест Лютий
Орест Лютий
Орест Лютий