Роксолана з дитбудинку

София Пинчук
12:10, 29 Жовтень 2018

За своє зовсім ще недовге життя Софія Пінчук встигла пожити в двох дитбудинках і одному інтернаті. Незважаючи ні на що, дівчина активно допомагає іншим дітям не збитися зі шляху і мріє, що коли-небудь зможе робити для вихованців інтернату ще більше - купувати ліки, книжки, іграшки та все-все-все, що потрібно.

Соні довелося нелегко в кожному з "бюджетних" закладів, тому вона, як ніхто інший, знає: допомога потрібна. І не тільки дітям, а й тим втомленим, озлобленим, заляканим (а іноді - просто некомпетентним) дорослим, які працюють в цій системі.
Соню мама віддала до "Будинку малюка" відразу після народження: дівчинка виявилася важко хворий. Ми не будемо називати її хвороба з міркувань коректності - яких так не вистачало в Будинку маляти, в якому пройшли перші три роки життя героїні. Дівчинку, як і інших хворих дітей, обмежували в спілкуванні зі здоровими ровесниками, незважаючи на те, що хвороба у Соні була зовсім заразною. Нерозуміння і страх, через які в суспільстві намагаються уникати людей з інвалідністю важким тягарем лягли на зовсім маленьких дітей, виховуючи в них з пелюшок відчуття неповноцінності. І це не рахуючи того, що через поділ на "здорових" і "хворих" і без того примарні шанси на реабілітацію у деяких дітей зникають остаточно.
Але це було не найважче випробування в житті Соні - за ним було ще одне, під назвою "Дитбудинок". Тут дівчинка прожила до 12-ти років, і ці роки стали для неї справжнім жахіттям: нескінченна боротьба за виживання, жорстокі "виховні заходи" дорослих і, як наслідок, не менш жорсткі відносини між дітьми. Соня згадує найяскравіші епізоди того, як їх "привчали до праці":
- У 5-6 років нас змушували прати білизну. А тому, хто білизна не виправ, засовували його до рота.
При цьому працювати діти повинні були не тільки для себе, але і для задоволення примхливих вихователів:
- Вихователька примушувала нас робити собі педикюр, ми повинні були фарбувати їй нігті на ногах, - каже Соня. - Одного разу я абсолютно випадково її подряпала, так вона мене так вдарила ногою в живіт, що я відлетіла в сторону. Потім я цілий тиждень не вставала з ліжка.
Манікюр - це досить безневинний приклад використання вихователями дітей, бо деякі задовольняли й свої хтиві забаганки:
- Коли ми в дитбудинку гуляли, нас за рогом ловив дід. Мені було тоді 8, а йому за 70, він розпускав руки, лапав мене та інших дітей. Дід працював в котельні при дитбудинку і залякував нас. Він говорив, що якщо хто дізнається - нам "капець" буде. Коли діти його бачили, бігли в кухню, брали ножі, щоб хоч якось захиститися. Але одна дівчинка все ж спробувала розповісти про те, що відбувається і ... зникла. З тих пір ми її не бачили. Нам сказали, що вона втекла.
Діти жили в постійному страху, але вважали за краще мовчати: кому дорослі повірять більше, таким же дорослим, з якими пропрацювали разом не один рік, або дітям? Чи не розуміли, кому можна скаржитися, були впевнені, що стане тільки гірше. І не помилилися: не витримавши знущань, діти розповіли про те, що відбувається комірниці. Жінка, хоч і роздавала речі та мило, була правою рукою директора. Після чого директор з вихователями "розібрався", а ті, в свою чергу розібралися з дітьми - побили. Підтримки у дітей не було жодної, навіть солодощі та цукерки, які їм приносили батьки, вихователі забирали собі.
- Коли нас били, ми навмисне розбігалися по кімнаті, відкривали вікна і кричали, щоб нас хоч хтось почув на вулиці. Іноді спрацьовувало. А взагалом, били нас із будь-якого приводу. Тому, що в дитбудинку несправедливість у всьому. Я вночі молилася Богу, іншої надії у дитини в дитячому будинку немає! - ділиться спогадами Соня.
З 12-ти років дівчинка жила в інтернаті, де настала коротка передишка. Як каже сама героїня, там у неї було багато друзів. Там Соня Пінчук благополучно закінчила дев'ять класів, і тут сталася подія, яка перевернула її життя. Про причини, що підштовхнули до втечі, Соня не бажає розповідати - було і було. Виснажену поневіряннями по вулицях дівчинку знайшли волонтери благодійного фонду "Дорога до дому". Саме тут їй, зрештою, трапилось місце, де до підлітків ставляться доброзичливо, підтримують і допомагають подолати труднощі.
За невеликий проміжок часу роботи з психологами дівчинка стала більш відкритою і впевненою в своїх силах, почала активно проявляти себе у всьому, що могла спробувати - танці, навчання, публічні виступи. І результат не змусив себе чекати: Соня поїхала до Швейцарії презентувати Україну, (а точніше - діяльність благодійного фонду "Дорога до Дому") перед ЮНІСЕФ.
На одному з виступів, після того, як Соня розповіла історію свого життя, плакав весь зал - банкіри, посли, соціальні працівники. Зрештою, представники ЮНІСЕФ запропонували Соні через рік переїхати до Швейцарії в якості соціального працівника: про такі змінах в житті, дівчина не замислювалася навіть в найсміливіших фантазіях.
- Зараз я працюю на ЮНІСЕФ - спілкуюся з тими дівчатами в соцмережах, які в такій ситуації, як я. Даю їм поради. Що  й казати, досвід грає велику роль, - розповідає Соня.
Лише після успіху Соні активно стала заявляти про свої права її мати: жінка, яка відмовилася від неї при народженні, не тільки не допомагає, але і вимагає від дівчинки гроші, граючи на дочірніх почуттях:
- Зараз мама дзвонить і просить у мене грошей. І ображається, якщо я їй їх не даю. Просить гроші на брата і ще на когось. Найприкріше, - продовжує Соня, - що я від неї чула: "Краще б я зробила абор". А я зайшла до мами, погано себе почувала, у мене була температура 38,5˚С, так вона не дала мені ні таблеток, нічого, і відправила в фонд. Поки я туди дійшла, температура була 39, поки я знайшла, до кого звернутися - вже майже під 40. Найсумніше, що мама навіть не подзвонила, щоб дізнатися, як я почуваюсь.
Соня вміє прощати і не зациклюється на старих образах, вважаючи за краще дивитися тільки вперед, в майбутнє. Натхнення і сили вона черпає з прикладу улюбленого персонажа:
- Мені подобається Роксолана. Вона перемогла своїх ворогів. Незважаючи на те, що потрапила в рабство, вона стала королевою. Так і я - була нещасною в інтернаті, а стала лідером.
У Соні з'явилася заповітна мрія: викупити дитбудинок і допомагати таким, як вона, дітям - привозити ліки і постачати всім необхідним. Вже сьогодні вона часто приходить допомагати вихованцям інтернату, не зважаючи на те, які жахи відбувалися з нею в цих стінах:
- Я всім пробачила, Бог їм суддя. Коли не прощає - в душі накопичується бруд. Бумеранг ж все одно повертається. Прощай, і тобі проститься. Зараз я навіть заходжу в дитбудинок, спілкуюся зі своїми вихователями, розповідаю, чого добилася у житті, приношу цукерки і подарунки дітям, які там живуть.
Зараз Соня Пінчук вчиться в коледжі при ОНУ ім. І. І. Мечникова, опановує фах "соціальний працівник" і сподівається, що коли-небудь зможе зробити щасливими всіх дітей в Україні.

Статтю підготовлено у рамках  спільної медіа-акції  сайту ОТКЛИК  та газети «ПОРТО-ФРАНКО»

Автор: Анастасія ХОЛДАКОВСЬКА

Джерело: www.porto-fr.odessa.ua