Шукати слова, що не нашкодять…

11:02, 28 Лютий 2018

У грудні 2017 р. на нашому порталі було вміщено серію статей, присвячених використанню «мови ворожнечі» в ЗМІ.

Серію статей, присвячених використанню «мови ворожнечі» у засобах масової інформації, можна поглянути тут:
Серед численних відгуків, які ми отримали на ці публікації, був і такий:   «Зрозуміло, що ксенофобія чи сексизм – то ознаки «мови ворожнечі», і вони є неприпустимими у журналістських матеріалах. Але  чи можна підходити з тими самими «стандартами» при  висвітленні збройного конфлікту на Донбасі?  Я не розумію сенсу дискусій щодо використання таких понять, як «загарбники», «злодії», «терористи», «сепаратисти», коли мова йде про тих, що воюють проти України, громадянами якої  формально вони є.  Я вважаю, що  речі треба називати  своїми іменами, і не боятися, що це якось «скривдить» тих, хто знаходиться «по той бік»».           
Проблема, яку зачепив автор цього листа, з 2014 року активно  дискутується в українському  медіа-середовищі. Нам же здалося цікавим та корисним долучити до дискусії фахівців, які хоча  не є журналістами, але яких тема «мови ворожнечі» зачіпає тією чи іншою мірою.     
Отже, представляємо наших співбесідників. 
Оксана Ярош, докторка  політичних наук, професорка Східноєвропейського національного університету імені Л. Українки (м. Луцьк),  фундаторка громадської організації  «Гендерний центр».
Олег Гришин, родом з Донеччини, 22 роки прожив у самому Донецьку, де пережив пам’ятні   події 2013-2014 рр.; зараз живе у Києві, але не любить казати, що він ВПО (внутрішньо переміщена особа), натомість представляє себе так:  тренер та громадський діяч.   
Давайте спершу з’ясуємо, що саме, з вашої точки зору, є «мовою ворожнечі»? 
Олег Гришин:  Не знаю наукового  визначення «мови ворожнечі», я цим не цікавився. Але я був свідком того, як словами цієї «мови», отим протиставленням, отим знеособленням чи натравленням одних на інших почала вибудовуватись  стіна ворожнечі. В 2012 році, під час чемпіонату Європи з футболу,  Донецьк весь був «жовто-блакитним». Тоді  люди  вважали за честь знайти український прапорець (у нас була навіть давка за ними на радіоринку),  щоб повісити його на балконах, на вікнах, щоб всі, хто приїхав сюди, бачили: вони вболівають за Україну. Але внаслідок тих слів з арсеналу «мови ворожнечі», тієї  гібридної війни, ті  ж самі люди вже наступного року  раптом почали себе відчувати рускімі…
То ж для мене «мова ворожнечі» є частиною технологій, які спрямовано виключно на те  (користуючись прикладом з в Біблії),  щоб люди, які,  учора  співали Христу  «Осанна» і клали до його  ніг пальмове гілля,  буквально наступного дня  вже кричали: «Розпни його, розпни!»  Мабуть, і тоді вже використовувалась якась «мова ворожнечі», щоб у свідомості людей перетворити Христа  на іншу людину, створити його  інший образ.
Оксана Ярош: «Мова ворожнечі» – це мова, яка може провокувати конфлікти, призводить до  протистоянь, що  можуть перерости у  воєнні  дії. Коли суспільство стабільне, демократичне, то  воно навчене і звичне до того, що є ми,  а є якісь інші, і це нормально.  Але коли продукується гасло:  «хто не з нами – той проти нас»,  то людям нав’язують уявлення про те, що ці інші  нас не розуміють і не знають, через що ті інші є нашими  ворогами… Але ми  маємо   виховувати в собі розуміння того, що бути іншим – це чудово. Тому що немає клонованих людей, і те, що ми різні,  є нашою  силою.  А це   залежить, в тому числі,  від  загальної  культури, яка формує свідомість того, що  ми та інші – складова  єдиної  країни,  в якій  не може бути місця  ворожнечі, насильству, дискримінації, ненависті.
У медіа-середовищі до цього часу дискутується питання, як варто називати тих людей, що протистоять українській армії.  Яка ваша точка зору? 
Олег Гришин: Є велика спокуса спростити цю дуже складну проблему, звести її до протиставлення МИ – ВОНИ. Це дозволяє  «розвантажити» мозок, закрити очі, щоб  не бачити всю палітру, всю  гаму кольорів…. 
Ви питаєте, як  ЇХ називати?А  як називати тих людей, яких обдурили донбаські олігархи? Яких ті олігархи використали, щоб торгуватися з тогочасною центральною владою, намагаючись   отримати для себе  певні преференції, щоб експлуатувати і далі свої шахти?! Цих людей просто обдурили. Їм пообіцяли, що якщо вони зараз  «відстоять» Донбас, то завтра їм буде краще жити. А на цій хвилі зайшли підготовлені люди з-за порєбріка, які обіцяли, що щастя буде вже у  Федерації.  Люди, яких натурально обдурили, це одна категорія. 
Є інша категорія –  люди, які свідомо,  десятками років, жили мрією про відновлення Радянського Союзу. (Таких, до речі, було не більше 10-15%, ми робили заміри).  Для них є святою будь-яка згадка про «великий и могучий».  Як їх називати?! Називати  в чомусь хворими? Вибачте, але чи можна вішати  клеймо без обстеження?! Але якщо людина ностальгує весь час?! Якщо, образно кажучи, згадує, як класно було у  дитячому садочку  гратися в пісочниці,  а зараз  треба заробляти гроші, то,  ні, краще  повернутися до пісочниці, то  що це, як не  інфантилізм?!
Третя категорія – це люди, які звикли до того, що за них все вирішують «зверху». А раз так, то є держава, хай вона  і  розбирається… І вони були заскочені тим, що держава не впоралася  зі своїм основним завданням. 
А відморозків,  реальних відморозків, у яких нема ні честі, ні совісті,  треба так і називати: відморозками і бандюками. Проте,  якщо ми подивимось реально на весь Донбас, то таких було десь дві чи три сотні, тож чи можна таким чином позначати усі  4,5 мільйони жителів цього краю?! 
Знову ж таки: «мова ворожнечі» не виникла  під час війни. Пам’ятаєте кричалку: «Спасибо жителям Донбасса за президента-ананаса»?!
А скільки   львів’ян проголосувало за «президента-ананаса», скільки мешканців Дніпропетровщини, Волині проголосували  за нього?  Ніхто не робить таких досліджень. А на жителів Донбасу нав’язали ярлик, бо так легше.  Чим це не «мова ворожнечі», яку використовували політики ще задовго до війни, щоб протистояти президенту і добитися якоїсь  своєї мети? 
А як  можна назвати  тих літніх жіночок, яким я намагаюсь передати туди, в Донецьк, якісь кошти?! Коли телефоную їм і кажу, що  за лінією розмежування вас приймуть,  поселять,  допоможуть, чому ж ви не виїдете з Донецька, то  вони відповідають: «Олеже,  як ми виїдемо, то хто буде молитися за Україну в Донецьку?»
Чи можна змішувати всі поняття в одне і вішати ярлики?! 
Я впевнений,  що відсоток тих в Донбасі, хто хоче до Росії, чи  до СРСР, чи  до Путіна,  не є значним. Але за рахунок тих, хто прийшов з-за порєбріка  зі зброєю в руках, картина стала іншою.  Якби цього  не було, ми би розуміли, що таке Донбас, що таке «мова ворожнечі»,  і як треба говорити з тими, хто зараз на Донбасі. 
Оксана Ярош:  Я згодна з тим, що треба бути дуже обережними з назвами. 
От Світлана Яременко, виконавчий директор Інституту демократії імені Пилипа Орлика,  яка  прожила в Донецьку близько 20 років,  створила там  прес-клуб, зізнається, що її дратує термін «внутрішньо переміщені особи», ВПО. Вона пропонує інше визначення: «нові жителі». Нові жителі Одеси, нові жителі Луцька… Бо оце «ВПО» теж якийсь штамп, несприйняття відчуття єдності, того, що ми -  одна країна, хоча зараз і розірвана, але одна. 
А про тих, кого має на увазі Олег, я б казала так: «люди, що проживають на тимчасово окупованих територіях України».
А ті, хто воює з нашими військами зі зброєю в руках, хто вони:  терористи, інсургенти, повстанці?
Олег Гришин:  Якщо ми говоримо про громадян України, які на момент початку Революції Гідності були на території України, –  це одне. 
Якщо ми говоримо про тих, що прийшли з Російської Федерації чи якихось недобитих сербів – при всій моїй повазі до балканських народів – це інше. 
Якщо говорити про тих українців, які приєдналися  до тих лав,  то і серед них є  дві категорії. 
Одна – це ті, хто  вступили  на цей шлях  від безвиході.  Люди, доведені власниками шахт до маргінесу, які  за 30 гривень на день  працювали в норі, що  може в будь-який момент завалитися, а на цьому «королі Донбасу» заробляли мільярди, доводячи, що треба інвестувати у вугільну галузь. Як таких  ще називати, як не знедолені?! 
А є інші,  які зрозуміли, що можуть осідлати цю хвилю,  стати нарешті «начальниками»  і «керувати потоками». Цих  людей я би називав просто покидьками, бо вони в першу чергу, покидьки, а тоді вже -  «терористи», «інсургенти» і таке інше.
Оксана Ярош:   Частину таких людей, напевно, можна назвати колаборантами, тобто тими, хто співпрацює з ворогом (цей термін ще з Другої світової залишився). Їм все одно, із ким співпрацювати, кого вбивати, вони просто заробляють гроші. Частина ж  – то  люди, які вимушені залишатися через об’єктивні причини, які перечікують все це. 
Треба  бути фахівцями, шукати   слова, що  не нашкодять….
Олег Гришин:  Дуже погано, коли наші політики втручаються у такі речі, не розуміючи ситуації. 
Ось приклад. Співробітники служби  надзвичайних ситуацій в Донецьку  не отримали якогось наказу: чи всім виїхати з міста, чи здати ключі від машин, за які вони відповідають… . Вони продовжували робити те, що завжди  робили: гасили пожежі, рятували людей…  А тут політики кажуть: вони ж є військовозобов’язаними, тому мали вийти  на територію, що контролює українська влада, а якщо не зробили цього, то вони  - колаборанти, запроданці. І як ці люди мають  поставитися  до України, чи захочуть вони далі тут жити після того, як на них повісили таке клеймо?! 
Після того, як ми повернемо Донбас,  вкрай необхідно, щоб з цими людьми спершу попрацювали психологи, зрозуміли, що там у них в головах, надали  якісь  висновки та рекомендації. І лише потім передавати до рук каральних органів. Тому що в нас спочатку політики навішають  ярлики, а прості люди, як завжди, страждають.
Є чимало тих, хто вважає, що тему «мова ворожнечі» українцям нав’язує  Захід, аргументуючи це тим, що   програми і тренінги з цієї проблематики, здебільшого, фінансуються західними фондами…
Олег Гришин:  Мені довелося бути в Північній Ірландії. Там було «покруче», ніж  у нас, просто у них немає такого  сусіда, як Росія, їм в цьому відношенні поталанило. Фактично там теж пройшли через  військові дії. Але британці не дозволяють собі робити те, що роблять в Україні росіяни; вони вважають, що це ницість. Коли нам  розповідали про тамтешні події, ніхто не казав слова «війна», не казав «протистояння», а казали:  «проблема». Я запитав, чому вони називають це проблемою. Відповіли:  з часом все заживає, все загоюється. Ми розуміємо, що є сім’ї, в яких загинули батьки, загинули сини. Але з метою, щоб усе суспільство – всі ірландці як суспільство  – не втратили ще більше батьків, синів, вони використовують саме цей термін  – «проблема». 
Це правильно, бо ми говоримо про те, що вже відбулося. Бог вчить теж, що коли щось відбулося – прийди, пробач. Ми до цього дійдемо, але найважливіше зараз розібратися з тими, хто є тут,  і на ньому клеймо «донецький», «луганський» або «донбаський». І вже потім, коли ми ці території повернемо назад,  обов’язково треба буде запозичувати британський досвід. Британці  це пережили, перемогли, вони можуть поділитися з нами своїм досвідом. Може,  у нас буде своя специфіка, але таке стане можливим для всіх, коли закінчиться ця гаряча фаза. Доки вона йде, ми маємо  розібратися тут, на підконтрольній території; щоб ми одне одного не почубили, щоб ті, хто за порєбріком, побачили, що в нас  жити краще.
Оксана Ярош:  Про те, що нам  цю тему  нібито нав’язують з Заходу… 
Ми будуємо демократичне суспільство, з демократичними цінностями.  Україна дуже довго була в тоталітарній державі, де все було чітко розкладено «по поличках»: що є поганим, а що хорошим, про це Політбюро кожного дня розповідало.  
Натомість  демократичне суспільство має поважати гідність кожної людини. А кожна людина має вік, стать, національну ознаку, релігійну, професійну – і все це треба враховувати. Ми різні, і щоб вжитися разом – треба жити дружно, щоб жити дружно – треба поважати один одного і виховувати толерантність. «Мова ворожнечі», коли презирливо кажуть «цигани» замість «роми», чи «кавказці», чи «негритоси», загалом «інші», працює на роз’єднання;  бо хіба люди іншої нації, кольору шкіри, уподобань якось інакше  розуміють добро чи зло, інакше  люблять своїх дітей?! То дуже шкідлива маніпуляція. І мені здається, що усі дискусії щодо «мови ворожнечі», усі  тренінги, семінари, то ніяк  не нав’язування Заходом своїх стандартів.   
Візьмемо Сполучені Штати Америки, скільки там націй та народів, який коктейль намішано! І вони чудово придумали:  ти - американець українського походження, чи польського походження, чи китайського, але насамперед - американець, частина  культури цієї країни. І дуже добре, що є такий  приклад. 
А ми маємо робити висновки,  що не треба  визначати, яку націю  робити панівною, міряти, скільки в кого з громадян України  літрів «української крові». Ми -  політична нація, українці,  на цьому треба ґрунтуватися та об’єднуватися. І розуміти кожному з нас: якщо людина -  інша,  вона апріорі тобі не ворог.
Автор: Олександр Галяс
Київ – Одеса
Фото надано IFES Україна 
 
Оксана Ярош
Олег Гришин
работа в дуеті