«Сповідь про жіночу тюрму»: рецензія

исповедь о женской тюрьме
06:05, 08 Травень 2018

З романом Ірини Агапєєвої «Сповідь про жіночу тюрму» я ознайомилась вперше як перекладач. 

Як найманий фахівець, я виконала свою роботу. Але залишитися байдужою до прочитаного не змогла. Безумовно, що мені довелося читати більш ретельно ніж пересічному читачеві. 
Що сказати? По-перше, роман вражає своєю людяністю. По-друге, не може залишитися без уваги особа авторки, яка попри всі негаразди, попри муки й поневіряння, залишається щирою людиною. Мабуть, в’язниця робить людину дорослою, як тільки вона потрапляє за ґрати. Тому письменниця загартовується з неймовірною швидкістю. 
Вижити! Вижити, щоб розповісти людям про жахи системи. Оприлюднити огидні факти не мовою документів з перевірок, а емоційно насиченою мовою художнього твору. Звичайній людині, що плаче й радіє, почувається щасливою або нещасною та знедоленою, неможливо й уявити, яка це цінність – бути на волі, певною мірою впливати на свою долю. Найпростіше – перебувати у нормальних санітарно-побутових умовах та розраховувати на елементарну медичну допомогу в разі потреби. 
Громадяни скаржаться, що ціни ростуть, медицина стає платною, житло дороге й мало доступне для простих людей. Вони бідкаються, не усвідомлюючи, що перебувають у раю. Бо будь-які труднощі нічого не варті на волі, у порівнянні з тими ж труднощами в тюрмі. 
Поглянувши на життя очами ув’язненої, я вважаю написання такого твору громадським подвигом. Роками нелюдські умови перебування ув’язнених замовчуються державою. Ми соромливо удаємо, що їх не існує. Але їх тисячі. І не всі винуваті, не всі винуваті настільки… Після прочитання роману, я зовсім не думаю, що треба терміново звільнити всіх в’язнів. Ні! Але ми люди, й вони люди (хоч трапляються серед них, як і серед нас, нéлюди). А люди мають право жити по-людськи. 
Закінчується роман начебто позитивно, але… Бути визнаним невинним або вийти по амністії – це велика різниця. Всі розуміють, що йдеться про невинуватість. Чому ж героїня виходить з тавром винної, але такої, що підпадає під амністію? Авторка пропонує свою версію. Визнання невинності людей, що місяцями, а іноді й роками втрачали гідність і здоров’я в нелюдських умовах в’язниці, тягне за собою визнання їхнього права на компенсанцію моральних і матеріальних збитків. Тому держава сором’язливо пропонує амністію. А людина після пережитого погоджується на таку ціну свободи. Цей роман ставить тавро не на людях, що перебувають у в’язниці, а на державі, яка знущається зі своїх громадян.
Авторка: Олена Нуньєс