З сексизмом не жартують

сексизм
09:12, 24 Грудень 2017

У попередніх статтях про використання «мови ворожнечі» у ЗМІ ми вказували, що це явище багато в чому пояснюється недостатньою необізнаністю журналістів щодо таких проблем, як сексизм, лукізм, ксенофобія тощо. 

Черговим  підтвердженням цього  висновку став проект інтернет-порталу «Думская» «Реформы и красота: сотрудницы «Думской» снялись для календаря на 2018 год»  http://dumskaya.net/news/reformy-i-krasota-sotrudnitcy-dumskoy-snyalis-d...
Навколо цього витвору фантазії  Жанни Жукової (саме вона зазначена керівником проекту) та її колег зламано вже чимало списів,  але переважна більшість відгуків базується виключно на емоціях. Ми ж вирішили проаналізувати цей проект з точки зору гендерного підходу. 
Відверто кажучи, можна було б обмежитися слушною порадою Тамари Марценюк (відома соціологиня,  дослідниця соціальної проблематики і гендерної нерівності в сучасній Україні, членкиня організації Amnesty International), яка рекомендує перевіряти тексти  за системою «дзеркала». А саме: поставити на їхнє місце чоловіків. 
«Якщо це виглядає кумедно, то не треба писати таке і про жінок», – радить експертка. 
Але автори  проекту «Думської» у гендерній  тематиці вочевидь «плавають», і тому, мабуть,  вважають,  що краса є прерогативою виключно жіноцтва, тому жоден чоловік не може стати обличчям календаря. 
З опису проекту очевидно, що основна ідея полягала у тому, щоб привернути увагу населення до реформ, що зараз проводяться в Україні.  Але чому це треба робити через сексуалізовані жіночі образи: прозорі кофтинки, відверті декольте, яскрава помада, панчохи, латекс, високі підбори?! 
Сексизм починається з  обладинки, де читачам  запропоновано  милуватися на жіночі ноги у взутті на підборах та у мереживних панчохах. 
Панчохи у більшості людей асоціюються з інтимною сферою життя і дуже важко вбачати в них символ реформ. Відсутність інших частин тіла та  – особливо – обличчя «моделей» виразно  вказує на те, що люди як особистості фотографа не цікавлять, а виступають на фото як елемент натюрморту. Саме натюрморту – неживі об’єкти,  призначені виключно для естетичного задоволення.
Композиція кожного кадру побудована таким чином, що саме жіночі принади стають головними «героями» фото. Жодного змісту, окрім очевидної експлуатації розтиражованих стандартів сексуальності.
Як приклад,  розглянемо кілька  фото. 
На січневому фото   дівчина у прозорій кофтині з прозорим макіяжем намагається надягти кайданки (один з найпопулярніших та найвпізнаваних товарів секс-шопів http://volyn.tabloyid.com/sites/default/files/styles/660x350/public/publ...)  на яскраву блондинку з підкреслено великими грудьми та широко розкритим ротом. Дивним чином це приплетено до створення  Антикорупційного Бюро України.
Ще «кращим» виглядає  образ судової реформи (фото за лютий), де «богиня правосуддя» стоїть з зав’язаними грайливою мереживною пов’язкою очами у мантії на голе тіло, демонстративно виставляючи у розріз тендітну ніжку у чорних панчохах з мереживом. Асоціація  з секс-робітницями прямо-таки  б’є в очі…
Хто є цільовою аудиторією такого проекту? Вочевидь, що перш за все – чоловіки, які  вважають  за нормальне бачити жінку як об’єкт для задоволення своїх інстинктів, а не як рівноцінну партнерку. І якби ж «Думська» була першою, хто спробував продавати свій продукт, експлуатуючі жіноче тіло! 
Цілу осінь гриміли медіапростором скандали з аналогічними рекламними кампаніями: то натяжні стелі обрали неоднозначний слоган «натягни її», то спритний хлопець створив рекламу «Київської перепічки» з оголеними моделями… В обох випадках серйозно постраждала репутація бізнесу, а виробника стель «натягнули» навіть на штраф. 
Ні в кого не виникає питань до зображення жінок у спідньому, коли мова йде про рекламу жіночої  білизни  або пляжного  вбрання. Тут вони абсолютно доречні, бо як інакше рекламувати жіночу білизну?!  
Критерії доречності-недоречності є досить простими при визначенні реклами продукції, але як їх визначити, коли йдеться про соціальну рекламу (до якої можна віднести й календар «Думської»)? Насправді, це не так  вже й важко, що ми спробуємо пояснити на прикладу   ілюстрованого блокнота-щоденника польських колег,  де 18 спортсменів і спортсменок,  балерини і вершники знялися для проекту, присвяченого спорту.  У ньому є 300-сторінковий  персональний планувальник з щоденними графіками для відміток по тренуваннях і з таблицями навчання для запису цілей, досягнень і результатів.(https://tanjand.livejournal.com/2280136.html)
Зверніть увагу: герої та героїні цих фотографій – оголені, на відміну від одягнених українських журналісток. Але чому ж тоді, коли дивишся на ці  знімки, не виникає жодної непристойної думки? А тому що тут це – доречно!  Бо тіло, вибудоване за допомогою щоденних виснажливих тренувань,  демонструє позитивні наслідки занять спортом. Якщо проводити паралелі з одеським календарем, то наслідком українських реформ є жінки в костюмах «наче з секс-шопу». По-друге: зверніть увагу на акценти, що їх  розставлено у кожній фотографії. Тут на першому плані особистість та те, чим ця людина займається. Відсутність одягу у такому контексті сприймається як щирість, готовність показати себе та свою професію «без прикрас». Ми бачимо людей, які не грають нав’язані  ролі, а займаються своєю  справою. Соціальна реклама є тим простором, де особистість – у  пріоритеті. Нематеріальні поняття:  «здоровий спосіб життя», «громадянська позиція», «насильство», «екологія» –  зазвичай показують через їх вплив на конкретних людей. І на цьому полі ми ще, на жаль, грати не навчились. 
Що можна сказати після перегляду фото зі «спортивного щоденнику» про їх героїв та героїнь? Без додаткових пояснень  зрозуміло: то баскетболіст, або  балерина, або  гімнастка тощо. А ще вони справляють  дуже позитивне враження. Але ж саме це і є метою соціальної  реклами – привернути увагу та за лічені секунди донести всю сутність суспільного явища та досвід людей, що мають до нього відношення. 
Окремо варто порівнювати гендерний баланс обох матеріалів: у польському календарі присутні представники обох статей. Це важливо для того, щоб узагальнити меседж, поширити його на все суспільство, а не лише на його чоловічу чи жіночу частини. У випадках, коли цей баланс порушується – залишається частина аудиторії, якої проблема ніби  не стосується. 
Обидва  календарі містять суспільно-значущу інформацію та відверті зображення. Але польський календар у стилі «ню» чомусь не викликає питання: «А що вони хотіли сказати цим?» Навпаки, це питання виникає при перегляді фото одеських журналісток.  І це сумно.
Що ми можемо порадити авторам проекту «Думської»? Насамперед, навчитися хоча б основам гендерного підходу.  
«Освіта – хороший шлях до підвищення професійності та чутливості, – справедливо вважає цитована вже вище Тамара Марценюк. – Тим більше, що в  Україні за останні роки з’явилася низка додаткових можливостей навчання: семінари, онлайн-курси.  Наприклад, можна прослухати онлайн-курс «Жінки і чоловіки: гендер для всіх» на платформі Прометеус і навіть отримати сертифікат. Або почитати підручник «Гендер для медій», де чимало пояснено про гендерні відмінності та нерівності».
Судячи з дискусії, яка розгорнулася у соціальних мережах навколо календаря «Думської», його автори досить агресивно сприйняли критику на свою адресу.  І тут, на наш погляд,  варто навести ще кілька порад  Тамари Марценюк, яка, нагадаємо, є  членкинею  організації Amnesty International (всесвітній рух, що об’єднує понад 7 мільйонів людей, які привертають увагу до порушення загальновизнаних прав кожної людини та виступають за дотримання міжнародних стандартів; лауреат  Нобелівської премії миру, а також премії ООН в області прав людини).
«Якщо вам указали на певні ознаки сексизму, то треба це взяти до уваги й за можливості виправити…  Якщо  ми не помиляємося, це значить – нічого не робимо. Тому все може трапитися. Це треба сприймати спокійно, без зайвих емоцій… Не дуже професійно виглядають журналісти й журналістки, які до останнього дискутують, що матеріал не сексистський, хоча низка фактів свідчать про протилежне… Треба позитивно реагувати на конструктивну критику. Критика – це увага. А викликати увагу в сучасному світі не так уже й просто. Тому раджу навіть подякувати, якщо вам увічливо вказали, що ви помилилися».
Одразу зауважимо, що ми не чекаємо подяки від «Думської».  Але, оскільки цей портал є одним з  найпопулярніших серед  одеських онлайн-ресурсів, то погані приклади можуть наслідувати інші медіа. А «мова ворожнечі» і без того, на жаль,  досить розповсюджена у нашому середовищі.  Звичайно, нам можуть  закинути відсутність почуття гумору. Мовляв, треба дивитися на це як на жарт. Але жартувати, використовуючи «мову ворожнечі»,  досить дивна витівка, тим більше для порталу, який ніби-то  підтримує євроінтеграційні процеси в Україні. А у  Європі такі «жарти» давно вже вважають недоречними.  
«Сексистський гумор, – пише експертка з гендерних  питань,  журналістка Наталя Біттен, – займає особливе місце у легімітації насилля над жінками, це один зі способів проявити агресію». Як зразок подібного «гумору» Н.Біттен наводить такий приклад.
17 серпня 2016 року у Interfax.ru було надруковано  матеріал,  де процитували заяву голови Координаційного центру мусульман Північного Кавказу Ісмаїла Бердієва: «Надо всех женщин обрезать, чтобы разврата не было на земле, чтобы сексуальность уменьшилась (…) …необходимо снизить сексуальность женщин. Если бы это было применительно ко всем женщинам, это было бы очень хорошо. Женщину Всевышний создал для того, чтобы она рожала детей и их воспитывала. А это [обрезание] не имеет к этому никакого отношения. Женщины от этого не перестают рожать. А вот разврата было бы меньше».
Пізніше Бердієв заявив, що це був «просто  жарт»… 
Автори: Тамара Гладка – студентка НУ ОЮА, фрілансерка,  громадська активістка; 
Юлія Котельникова – голова  Центру Демократичного Розвитку Молоді «Синергія». 
Ця стаття підготовлена в рамках ініціативи «Мова ворожнечі» в українських ЗМІ: ідентифікація та протидія», яка впроваджується Одеською обласною організацією ВГО «Комітет виборців України» за фінансової підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Зміст публікації являється відповідальністю виключно авторів.
панчохи